Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Так, Маріє, розпочинай.

— Не пла-а-ач, Рахіле, зря, чада цілі: не умирають, но пребивають… — на диво красиве сопрано Марії наповнювало заспокоєні душі.

У колядку вступив приємний голос Степана:

— Престань же, мати, горко ридати! Ах! Як престати, а не плакати? Кровей толики лиються ріки, наповнюють море, люте мні горе!

Естер вслухалася в зміст: і тут пісня несла спомин про страждання, перенесені людьми за їхню віру… Цікаво, а якби хтось усесильний стер із пам’яті всіх народів взаємні образи, кровопролиття, геноциди — чи став би світ кращим? Чи як і людина має перерости свої образи від рівня бійки за пісочницю до мудрих поступок і компромісів у старості, так і колективна пам’ять має вийти за межі своєї мовної та релігійної пісочниці? «Ниточки, ми всі — окремі ниточки, — погляд Естер спинився на прядильному верстаку Марії, — які доля зв’язує в одне полотно життя… І всі ж хочуть-бо одного: здоров’я, любові, процвітання, щасливого майбутнього для своїх дітей. Напевно, поваги бракує — такої, як є сьогодні тут, між нами».

Це був чудовий вечір для матері з дітьми, воістину від слова «чудо»: Мірочка знову могла розмовляти, і Естер купалася в цій новині, не бажаючи більше згадувати ні минуле, ані уявляти майбутнє — є сьогодні, тут, тепер, і воно підносило її материнську душу на найвищі вершини людського щастя, куди ні страшне минуле, ані невизначене майбутнє не могли дістатися своїми примарними лапами. Усі останні події вибудувались у голові в химерний замок, де ключник — великий янгол-охоронець під назвою інстинкт самозбереження — уміло замикав великими металевими колодками страшні спогади недалекої минувшини і не дозволяв свідомості заходити в невідомі нові кімнати… Сьогоднішня кімната замку була наповнена людським теплом, світлом, молитвою, дивом і, найголовніше, голосом Мірочки…

— Ну, мої хороші, вам, як малому Ісусику, час до стайні: «В яслах сповитий поміж бидляти, спочив на сіні Бог необнятий…» — проспівав Степан. — Ще ніхто навіть із нас, християн, не побував у тій ролі, як ви, — пожартував чоловік. — Мусите йти, а то можуть прийти колядники, а нам зайві очі не потрібні.

У холодному сховку їх зігрівали і бідончик з гарячою водою, який дала на дорогу Марія, і спогади про найкращий день у цьому новому році.

— Ти знаєш, мамо, сьогодні я зрозумів, що найбільше щастя в цьому світі є в простих, дуже простих речах… Я про них не думав, як мав їх…

— Так, сину, і це добре, бо головне для мене — щоб ти виріс справжньою людиною, душа якої не буде з’їджена грошовим хробаком і не стоятиме на стражі відблиску золота… Дехто за все життя виносить купу одягу, переводить гори їжі — у тому бачить своє призначення й тим хизується: «А я був там-то, а їв те-то, а бачив таке-то…», і тішиться заздрості інших, таких самих. Та тільки що, що люди пам’ятатимуть про таку людину за рік, два, три після її смерті? Усе їхнє хизування-красування — як піна в пивному кухлі: гарно виглядає, але швидко сходить… Усі ті погані люди, які нам зустрічалися, прагнули тільки наживи для себе: хто — матеріальної, речей і грошей, а хто, як Шнітке, — слави… Це все та ж піна на нашому житті… Ви ж маєте залишити після себе не тільки купу відходів з одягу та їжі, а пам’ять про добрі вчинки для інших людей, за які вам не буде соромно ні на землі, ні на небі… Як от такі люди, як Степан і Марія: піднялися з прірви власного болю, щоб подати руку спасіння нам… Останнім шматочком хліба діляться, і ви про них розкажете і дітям своїм, і внукам-правнукам, бо вони — спасіння нашого роду… Вони залишать після себе не тільки наші життя, а ще й інші — наших ще не народжених нащадків… Як не дивно звучить, але в нашому світі, де ми дуже залежимо від матеріального, найвищою його цінністю є все-таки людські стосунки: вони дають нам крила в дружбі, у коханні, у творчості… Буває, людина втрачає ці крила, поранивши душу об черствість, зраду, ненависть інших… і тоді наслідує цілком здорового і молодого птаха, який, склавши крила, каменем розбивається об землю, так і не розгорнувши їх, бо сповила їх туга й біль від неподіленого кохання чи образ і кривди й нема кому її розрадити… Та ми — люди, і мусимо бути сильніші, ніж цей птах, бо маємо підтримку від дуже добрих людей… Люди з божою душею є основа цього світу, і це теж проста істина, яка й рухає його вперед…

— І тато, і дідусь теж нам таке говорили… Але то була, як казав Збишек, теорія… Нас оточували до війни лише хороші люди. Я не знав, що у світі може бути стільки зла й жорстокості… Мені бракує наших рідних і… Збишека. Хоч би в нього все було добре…

— І в Ядвіги, — задумано додала Естер.

— А Збишек пообіцяв зі мною потанцювати після війни, — згадала Мірочка, і радість переповнила рідних і від того спогаду, і від голосу Міри…

Три дні колядники гарно й голосно віншували на обійсті; доносився гомін людей, які несли кутю на цвинтар, а далі знов настала звична для віддаленої хати тиша. Холод дошкуляв вигнанцям, але про теплу хату і мови не могло бути — треба терпіти. Степан приніс стару важку перину, начинену пір’ям, напевно, з тисячі гусей, напівжартома сказав:

— Вважайте там, не дурійте в ній, а то моя тітка мала цікавий трафунок: так загорнулася в перину, що аж руку зламала, — чим збудив такий інтерес до набитої, як пружина, перини, що Мірочка з Давидом тільки й намагалися в неї загорнутися.

Естер дуже потішалася з того, бо це й веселило, і зігрівало дітей. Ще Мірочка мала постійну розвагу в тому, що по кілька разів на день підкликала свою улюблену зозулясту Коко — так вона її назвала — і підсипала крихти чи насіннячко, яке час від часу їм приносив перебирати Степан. Коко вже майже не відходила від своєї годівнички й, оскільки була краще годована від інших, то поступово перетворилася в альфа-курку амбітної поведінки, і ніхто не смів претендувати на гостинці Коко на території над сховком, на яку Коко мала свою курячу монополію. Бойовий півень-охоронець Вогник продовжував нести службу, і за розпачливими криками жителі підземелля вчасно отримували сигнал: час бути мишками, як наказував Степан…

Життя плавно по колу перетікало — з напівтемряви в темряву і навпаки, — і в повітрі з люфту вже й запахло весною. Дорога відійшла далеченько від села, десь кілометрів за десять, і Степан тепер витрачав більше часу на свою роботу, через що дуже і дуже переживав: вагітна Марія вже нагадувала гору — час ікс наближався. Щовечора вже підстаркуватому Орлику доводилося згадувати молодість і пришвидшуватись під нетерплячими віжками господаря.

— Не хвилюйся, Степане, то не так скоро, як ти думаєш, — заспокоювала чоловіка Марія, — минулого разу я два дні мучилась… Усе буде добре, — і не знати, кому вона ту щоденну мантру більше намагалася всадити: собі чи Степану, бо обоє сильно непокоїлись і за дитинку, і за пологи, і, як виявилось, недаремно…

Того дня, укотре запевнивши Степана в тому, що свята пологів сьогодні не передбачається, Марія випровадила чоловіка на роботу. Той, напевно, не встиг і від села від’їхати, як жінка відчула розпираючий біль у попереку, а слід за тим миттєво на підлозі утворилася калюжа. Марія розгублено дивилася на воду й розуміла: «Сама не впораюся… Боже, Естер… Треба покликати…» Ледве пересуваючи ноги від раптового різкого болю, Марія визирнула за поріг — стежка була мов скло від ожеледиці.

— Ні, ні… Не дійду… — прошепотіла. — Естер, Естер, — щосили гукала жінка, та даремно… — Козетто, Козетто, обізвися…