Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— А що туди йде, Маріє?

— Мак, мед, горіхи, ціла пшениця…

— У нас є схожий рецепт — ми робимо це густішим, тільки без пшениці, додаємо корицю, формуємо у вигляді печива і називаємо…

— Монелі…

Естер заклякла:

— Що, що ти сказала, донечко?

— Монелі, — ще раз повільно видихнула Мірочка, задумано і з посмішкою розмішуючи кутю.

— Щастя моє, дівчинко дорога моя, ти заговорила, нарешті заговорила… Диво, диво яке… — обняла Мірочку мати.

— Хороша ж ти наша, бачиш, наші молитви почуті, дай я тебе поцілую, — рушила до Мірочки Марія…

— Потихеньку, потихеньку, не напирайте й мені залишіть одну щічку… — охолоджував цілувальників Степан.

— Наїдайтеся-но різдвяних страв на цілий рік, бо більше стільки одразу їх не побачите…

Мірочка осмислено дивилася красивими синіми очима й посміхалася рідним людям, які відігріли її стражденне серденько, і загадково у відблисках свічок підморгували очі святих у красному куті…

— А що, Міро з Давидком, треба, щоб у нас кури квоктали і яйця несли, — лізьте під стіл, у нас заведено, щоб діти квоктали на Різдво під столом.

— Ко-ко-ко, кво-кво, — підскакував щасливий Давид навколо Мірочки, а та відповідала йому широкою усмішкою.

Естер була невимовно щаслива, і те відчуття щастя, на яке війна навалила багатотонний камінь щоденного страху й приниження, сьогодні пробилося зі сховку душі й розквітло завдяки диву зцілення Мірочки, виходу її свідомості з чорного кокона забуття. Душі стражденних були відігріті теплом і турботою … «Дякую тобі, Боже, за те, що зустріли ми цих людей, що завдяки їм не втратили віру в усіх людей», — думала Естер, споглядаючи мирні незабутні миті… Давид відчував величезну насолоду — від голосного, а не шепітливого спілкування, приємного тепла, вареників із капустою, грибів, великої фаршированої щуки, пампухів із маком, так схожих на його улюблені на свято Хануки…

— Так хочеться, щоб усе повернулося, як до війни, — зітхнув хлопчина, — тут така смачна їжа, як колись… А ще ми з татом грали в шахи…

— Та-а-ак, Давидку, тата я тобі не поверну, а от у шахи можемо зіграти… — Степан узяв із полиці складену шахівницю. — А то тітка Марія тільки шашки вміє, а я вже б і зіграв з кимось серйозним, бо скоро все забуду, — Степан розставляв на дошці ошатні різьблені фігурки.

— Які гарні… Це ви робили?

— Так, хлопче, липа найкраще ріжеться. Так, тобі — білі, щоб ти відчув себе переможцем…

— Колядувати, Степане, будемо?