Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— А віра допоможе нам врятуватися, пане Лєвін? — спитав Аарон.

— Може — так, а може — ні, але вона допоможе нам отут вистояти й не втратити людську подобу й розум, — і рабин тихо завів «Шалом алейхем»: — Заходьте з миром, ангели світу, посланці Всесвишнього…

— Побажайте мені миру, ангели світу… — підхопили в’язні.

Піт стікав по вимучених обличчях, а пересохлі губи просили прийти мир; двадцять чотири пари запалих очей посилали на невеликий клаптик неба струмінь своєї останньої надії… Сусідні камери теж неголосно підхопили гімн; начальник тюрми почув вібрацію стін аж у своєму кабінеті — він якраз релаксував під музику улюбленого Вагнера і наче сказився від люті:

— Кляті жиди ще мають сили співати… Ну-ну, а могли ще два дні пожити. Не хочете… Виводьте їх у дворик, негайно!

Майже тисячу заручників вивели у внутрішній дворик: деякі полегшено посміхалися — зараз підемо додому! А коли очі, відвиклі від яскравого сонячного світла, побачили залиті кров’ю землю, стіни й вікна аж по другий поверх, то… Нема такої людини, яка б не уявляла власну смерть: у молодому віці вона зазвичай жахає своєю несправедливою завчасністю, і ми женемо від себе думки про неї, кожна хвороба чи болячка в молодих призводить до панічного переляку — а що, як це смертельно?.. Старі ж люди просять її приходу як збавлення від постійних болів та принизливої старечої безпорадності, але завжди момент її приходу — прошений чи непрошений — є болісним: «А може, ще трішки, ще зовсім трішки даси пожити?..»

Смерть же цих стражденних людей мала не безтілесну подобу з невблаганною сутністю, а людську — то, може?.. Багато чоловіків кинулися навколішки, заходячись у дитячому плачі просити про помилування, інші вже були готові піти на суд до Всевишнього. Зверхній начальник тюрми, роздратований спекою і єврейськими співами, вишикував автоматників; потім задумався на хвилю: літо, серпень, мухи — будуть смердіти тут, і віддав інший наказ. У двір заїхали вантажівки.

— Всім роздягатись! Повністю! Одяг на купу, швидко!

Голих людей пакували в машини. Як худобу на забій… Востаннє вони бачили місто, в якому жили, любили, працювали… Самотужки викопана могила на околицях Львова стала їх мученицьким порятунком.

Величезна сума контрибуції була сплачена вчасно — сім’ї чекали своїх: минув тиждень, другий — ніхто не повертався. З пастухами з львівських околиць прийшла звістка про страшну могилу — і місто заціпеніло від нових вершин цинічного обману й підступності. Не могло бути більше надії на життя. Батьки боялися цих думок — великий інстинкт продовження роду ставав дибки з відчаєм загнаної в кут дикої тварини, змушуючи ЖИТИ — заради дітей, і — геть, геть зневіра!..

— Може, це вже край смертям, на тому стане, он і Єврейську раду, Юденрат, створила нова влада, туди навіть пан доктор Ляндесберг увійшов, — розповідала Естер Цилі останні трамвайні новини.

— Не знаю я, дочко, не знаю… Я вже робила би будь-що, аби лишень Давид і Мірочка вижили, а я… а я вже хочу зустрітися з Яковом і… — схлипнула вимучена Циля, — Аароном…

Давид із Мірою не виходили з будинку — він дедалі більше уподібнювався до маловлаштованої первісної печери: без шибок, штор, у вуличній пилюці і звуках, і випадкові нагромадження меблів підсилювали цю печерність; але молодості не властиво довго сумувати: інколи вони грали в схованки в напівпорожній квартирі, а жінки, що колись сварилися через такі ігри, сьогодні тішилися вмінню дітей надійно ховатися — свята наївність…

Через місяць до помешкання прийшов представник Юденрату пан доктор Ляндесберг.

— Моє співчуття й шанування — знаю, що горе, знаю. Повірте, нема родини без втрати. Але всі хочемо спокою для своїх дітей… — пан Ляндесберг витянув пухкий стосик списаного паперу. — Ось, дали нам новий припис до виконання — список, чого нові німецькі пани хочуть… Погляньте, що з того маєте…

З доктором і його помічниками пішли з хати і дубові різьблені меблі, і комплекти постільної білизни, і родинні шахи Зільберманів. Сльози? Ні-ні, їх не було: це всього-на-всього речі, не люди, ну і хай.

— Дякую, Боже, що взяв грошима, — єдине, що сказала бабуся Циля, і слова відлунням пішли в майже пустій оселі.

Увечері Збишек і Ядвіга принесли кілька зварених теплих картоплин.

— Починають брати на роботи: поліцію організовують, навіть мій Іван пішов. А що мав робити — чого не йдеш, що, заєдно з комуняками? Мусив піти, самого би підмели… А з ваших теж набрали в поліцію. Міху, ну, знаєте, у нього досить дітей, і Мінахема таже… Ті бояться за дітей, думають, що їх не рушать. А пані Нафталі Ландау, інженер, влаштувалася на заводі з ремонту військової техніки. Нашиті зірки в них іншого кольору — то значить, що вони при справах.

Естер і Циля з тривогою перезирнулися: