Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

Лише старші члени сім’ї з болем і знанням гіркої правди мовчали й не знали, як пояснити ту правду дітям, бо не було в ній ніякої життєвої логіки… Бо те, що ненависне людям, завше знаходять у євреях… Як пояснити те, чому білі люди потребували довгих століть для кращого сприйняття чорношкірих, а ті погано сприймають у своєму середовищі білих… Чому турки на початку століття вирізали мільйон вірменів… Чому англійці знищили всіх аборигенів Тасманії… Чому?.. Звідки ж ця ненависть, яка завше знаходить доброчесну маску облудного виправдання… Корені її — у тваринній сутності людини: як білого лева виганяють із прайду, бо він — інакший; як однакові лелеки — чорний і білий — не перемішуються, хоч відрізняються лише кольором і місцем проживання, бо вони — інакші… А інакшого у тваринному світі заведено з’їдати… Або виганяти… Де вона, та хитка межа між людською і тваринною частинами душі? Як так легко вона пересувається, що і не помічає людина, як не стало людського в людській оболонці?.. А може, і помічає, бо піднімає себе у власних очах дурними поясненнями безглуздих вчинків, а там, де важко пояснити звичайну заздрість, гнів, ненависть, вішає табличку інакшості… І не містять Заповіді Божі, однакові і для іудеїв, і для християн та дуже подібні до них мусульманські та буддистські наказу ненавидіти інакшого, а лиш любити ближнього свого. Та в момент ненависті приходить затьмарення душі, бо він — ІНАКШИЙ. Слова, слова, слова… Як добре, що вас так багато й вашою пишною одежею люди можуть прикрити ницу сутність своїх істинних думок і вчинків!

— Де не впаде камінь, а влучить у єврея, — задумливо мовив Аарон.

Але камені в бік Зільберманів ще збиралися… Через тиждень, в один зі спекотних липневих днів, біля дому спинилося чорне авто, з якого вийшли двоє автоматників і німецький офіцер. Неймовірний гуркіт у двері й грубий наказовий крик змусили перелякану Естер відчинити; чужаки ввалилися в дім. Автоматники наставили зброю на людей, а офіцер неспішно проходив із кімнати в кімнату, зацікавлено розглядаючи багатий інтер’єр.

— Зер гут. Зер гут… Шьон… — повторював задоволено.

Опісля віддав команду автоматникам, ті грубо ткнули дулами в Давида й батька, змусивши знімати кришталеві люстри, штори, згортати перський килим.

З відразою махнувши рукою перед лицем Цилі: «Вег, вег!» — ступив на кухню. Незліченне срібне начиння півгодини перекочовувало в машину, але так усе і не помістилося. Офіцер написав на папірці адресу, щось по-німецьки проґелґотів і, закінчивши погрозливими словами: «Іхь шіссе ойх», промовисто тикнув вказівним пальцем у залишки кухонних багатств, а один із автоматників на виході в бік Міри жартома булькнув: «Пуф! Пуф!»

Двері зачинилися, і разом із тим бабуся Циля повільно сповзла вниз по стіні — далися взнаки сильні переживання, довершені «пуф-пуф». Естер тремтячими руками розтирала стареньку водою, Мірочка примовляла: «Бабусю, рідненька, не помирай… Усе буде добре… Вони більше не прийдуть…» Але це була лише примарна дитяча надія… Аарон із сином, покірно зібравши залишки срібного посуду, понесли його за вказаною адресою. По дорозі їх оточила купка знавіснілих львівських мародерів, але, побачивши листочок із написаною по-німецьки адресою, відступила з неохотою зграї гієн від ласої здобичі; назад доводилося йти, ховаючись по звивистих вуличках.

Тим часом цинізм нової влади набирав сили: з’явилися оголошення про те, що всі євреї повинні ходити по вулиці виключно з нашитою жовтою шестикутною зіркою. За довгі тисячоліття народ, який намагався дотримуватися етнічної чистоти через укладання шлюбів з єдиновірцями, генетично дістав яскраві зовнішні ознаки, за якими їх можна було вирізнити з натовпу. Подібно до того, як висунута нижня щелепа виділяє ірландця, а руде волосся і червоняста шкіра — англійця, чи високий зріст виказує в блондині скандинава, чорне волосся, темні очі, ніс із горбинкою, добре вирізьблений контур губ дозволяли натренованому в Польщі та Німеччині солдатському погляду безпомилково впізнати єврея на вулиці. Утім, були євреї, які у своєму природному бажанні вижити змінювали релігію на християнську — як у середньовічній Іспанії за часів безжального інквизитора Торквемади після королівського указу: або ставай християнином, або залишай все-все майно і — три місяці на те, щоб покинути країну. Тож часто євреї змінювали свої прізвища на типові для країни проживання — галицькі намагалися перейти на польські фамілії, одружувалися з поляками, угорцями, німцями… В Іспанії п’ята частина населення має тепер єврейські гени. У Галичині теж відбувалася така асиміляція, у вир кровозмішання потрапило багато національностей: потомство численних військових змагань, нащадки угорців, німців, чехів, вигнанців із Вірменії — і тут, на перехресті Європи, навіть утворився особливий, один із семи, антропогенний тип українців — дунайський, зовнішні ознаки якого максимально подібні до європейських у всьому розмаїтті, тому асимільованому єврею, маючи документи поляка або українця, ще можна було вижити, а от ортодоксальному… Наказ погрожував розстрілом за появу без цієї нашивки. Мозок Естер проймали сотні думок, коли вона ретельно на всіх п’яти комплектах верхнього одягу зліва — ближче до серця — акуратними стібками пришивала жовту мітку… Вона любила свій народ. Так, як кожен любить свій. Як частину мами, тата, себе. За звичні з дитинства страви… За мову, яку знаєш… За пісні, традиції, танці… У чому тут гріх?.. Хіба комусь це шкодить?.. І от тепер — ця жовта мішень, просто на серці, — щоб влучили без хиби… Естер уже й так почувалася майже вбитою — постійне відчуття розірваності тіла й свідомості, яка відмовлялася розуміти реальність, позбавлену звичної, та й взагалі будь-якої логіки, вводило її в заціпеніння… Просте побутове запитання змушувало її довго думати; вона вже й сама не знала, де сон, де — ні, напевно, це смерть?.. Діти, діти — вони є… Отже, я теж жива… Ми будемо жити, мусимо… мусимо вижити… Краще було б опинитися в безлюдній пустелі… або в савані, між дикими звірами — вони полюють, лише коли голодні… А тут, чого чекати тут — хоч від людей, але ненаситних у ненависті й жадобі, — Естер не знала, а думки про порятунок билися в голові з надокучливістю блохи по барабанній перетинці, доводячи мозок до кипіння.

Спекотного липневого ранку Естер саможертовно відважилася вийти на ринок; чи то від тривалого перебування в чотирьох стінах, чи то від хвилювання яскраве сонце сліпило, у голові паморочилось і чорнота поглинала весь простір. Погляди випадкових перехожих викликали в неї відчуття повної наготи: наче всі дивляться на жовту шестикутну зірку й хочуть лиш одного — принизити, плюнути, розтоптати чи, як Гартманів, розстріляти. «Трамвай сховає мене», — вирішила Естер. Видавши незмінний звук старої шарманки, малолюдний трамвайчик на зупинці прийняв жінку в жовте черевце, і вона швидко сіла посередині вагона, притиснувши до грудей кошик. «Закрила… закрила мітку… Ніхто не бачить», — трохи полегшало Естер. Хоча у вагоні було лише кілька людей, жінка відчула на собі чийсь довгий погляд.

— Пшепрашам, пані, — стиха звернулася до Естер літня полька, — як пані не хоче біди, то краще сісти на спеціяльне місце, — і показала рукою в кінець вагона, де на стійці була намальована шестикутна зірка й надпис: «Юди». Естер облило гарячою хвилею чергового приниження… Вона повільно встала й пересіла на місця для євреїв. На наступній зупинці зайшли двоє автоматників, ковзнули прискіпливим поглядом — зачепилися за старенького в капелюсі й зі слуховою трубкою в кишені, що куняв біля вікна, — то виявився єврей, що не знав нових порядків; благенький піджак затріщав під напором німця, і старий опинився горілиць на трамвайній колії — коротка автоматна черга довершила справу виховання нового Львова. Хоча трупи євреїв показово довго лежали на вулицях, здерев’янілі у своїх почуттях люди їх наче не бачили — у кожного діда була своя біда…

У напівзабутті потрапила Естер на ринок. Від минулої пишності не було і сліду; з великими труднощами вона виміняла золоті кульчики на скромну гуску синюшного відтінку, а золотий ланцюжок став банкою меду. Мозок її перестав планувати надовго й віддавав короткі накази: «Додому… додому… додому…» — без упину шепотіли губи Естер аж до самих дверей помешкання. Аарон, відчинивши двері, рвучко обійняв дружину, хоча зазвичай був стриманим у вияві почуттів — нависла небезпека загострила в ньому те, над чим він рідко задумувався: за роки шлюбу Естер стала для нього найріднішою людиною й другом в одній особі, її вміння згладжувати гострі кути, ніжне ставлення до чоловіка створили вдома теплу родинну атмосферу, і тепер понад усе чоловік боявся це втратити.

— Мамусю, ми так переживали за тебе, — підбігла Міра.

— Усе добре, мої хороші… Зваримо бульйон, поїмо… — Естер вирішила не розповідати про випадок у трамваї. Скільки можна і як можна, вона оберігатиме рідних…

Скрута прийшла і в їх дім: їсти варили пісненьку зупу, і то лише раз на день — берегли дрова. Бабуся Циля сильно схудла, і шкіра висіла на ній безформеними слонячими складками. Мірочка теж недоїдала, і бабуся часто віддавала їй свій суп:

— Бери, моє сонечку, я вже та-а-ак наїлась!..

— Наїлася чи нанюхалася? — з недовірою уточнювала Міра, підсуваючи до себе тарілку.

Давид теж отримував кілька додаткових ложок супу: час від часу вночі він перебігав до Збишека по рибу чи дрова — так сім’я виживала. Кожен гнав від себе думки про холодну осінь і зиму — це ще далеко, треба дожити, може, щось зміниться на краще?..

Настав серпень. Над містом не стояв звичний для того часу яблучний аромат антонівок і паперівок, слив і абрикосів, грибів — завелика розкіш витрачати грошовий мізер на те, що дає так мало калорій. У вікно Давид побачив, як у їхній під’їзд заходить чолов’яга в супроводі трьох німецьких військових.

За дверима тупцював блідий і небритий перукар Зілмах:

— Пробачте, пане Аароне, мене взяли за перекладача… Мої батьки з Німеччини…