Розділ «Частина II Передвістя»

Нестор врешті розвертається до неї, позирає хитро-хитро.

— Погуляємо?

Ярка киває з розумінням, насилу стримуючи єхидну гримасу. Цікаве життя у Нестора, хоч як глянь!

Пан Балясний виводить гостю через чорний хід; на відміну від парадного, тут чистенько підметено, а біля дверей лежить килимок з написом «welcome». Нестор зачиняє двері на древній висячий замок, тоді підтюпцем перебігає вулицю, киваючи на стежину просто за сріблястим монументом.

— Підемо через школу. В смислі, через кладбіще.

Ярка скептично гмукає.

— Ви певні?..

— Там зараз нікого немає, — зглянувшись, пояснює чільний вістівчанський змовник.

Ярка приречено зітхає. Здається, екскурсії таки не відкараскатись. Втім дуже скоро гостя визнає: це місце й справді варте уваги. Нестор веде її через порослий бадиллям шкільний двір, межи іржавих турніків та загрузлих в землі покришок; якраз уже повертає на вечір, і тіні стеляться синіми хідничками — ось рама футбольних воріт, ось — рештки тренерської вишки, і ось раптом — кам’яні хрести, здебільш похилені, а часом — розбиті. Ярка спиняється коло найбільшого, намагається прочитати вибитий на камені напис. Вдається розібрати лише кілька слів «…блаженной памяты 782… генваря»; Ярка ніяково смикає плечима, ловлячи на собі схвальний погляд супутника.

Створивши, здається, належний настрій, Нестор починає розповідь.

— Не знаю, чи й правда хто убив Приймака… — пошепки мовить він. — Но кажуть люди, не своєю смертю вмер…

— Так-таки не своєю… — заохотливо мимрить Ярка.

— Да-да! — твердить Нестор. — Ну бо чого б то іще — скажіть! — гуляв селом його неупокоєний привид?

Ярка різко спиняється, ледве не наскочивши на чергову історичну пам’ятку. Цього ще бракувало!

— Привид?!

Відзначивши Ярчину обурену інтонацію, Нестор гмукає.

— Ну, сам я не бачив. Але кажуть — пропав Приймак, нікому нічого не сказавши, а вмісті з ним вєлік його пропав… вєлосіпєд. У нього ще такий дзвіночок був особливий, вся дітвора за ним бігала — такий, знаєте… телень-телень, іще на дверях, бува, такі штуки вішають…

— «Музика вітру»? — здогадується Ярка.

— О! — тішиться оповідач. — Так от, кажуть, що темними ночами бува чути той дзвіночок… а самого вєлосіпєда — не видно…

Ярка розсміялася б, але раптом пригадує — не темної ночі, але просто посеред білого дня, неподалік Ганиччиної хати — незвичний той мелодійний дзвоник…