Розділ «Частина II Передвістя»

Ярка тим часом зацікавлено роззирається. Нічогеньке у Нестора «лігвище»: пара книжкових шаф, таких натоптаних, аж репнуть от-от, як перестиглі кавуни… Провислі полички, повні загадкового краму… Ого! Невже — рештки ракетного снаряду? Обскубане опудало — байбак? Загадкові каменюки з напівстертими надписами грецькою… Чорна археологія, не інакше! А по стінах іще — козаки Мамаї, вирізки з журналу «Хуторянінъ» і ой… Моніка Белуччі? З підписом «Берегиня»? Але клас!

Гостя мусить прикусити кісточку пальця, аби не зареготати. Нестор схвильовано стежить за її поглядом.

— Хтось же мусить, ну ви понімаєте… — ніяково коментує він, — зберегти наш культурний спадок для внуків!

Ярка серйозно киває.

— То ви… як то? Краєзнавець?

Нестор всміхається гордовито. Виявляється, якраз під те діло йому і вдалося вибити собі тут «кабінет», аби готувати до районної газети щотижневі «замітки». Платять копійки, а зате знають вже Нестора Балясного і в Станіславі, і в «городі», а вже й думає згаданий пан Балясний, чи не видати йому свою краєзнавчу газетку. І от якраз, власне, — сконфужено трохи пояснює господар, — над тим і працює…

Ярка дивиться, куди киває Нестор — на широкий канцелярський стіл, де от-от народиться газета-аплікація з тими ж-таки козаками і авторськими текстами. Зі сторінки так і стрибає «Село моє! Мій солов’їний краю!», і Ярка поспішає відвернутися, поки їй не зраджує і так уже добряче ослабла витримка.

Нестор тим часом підбирається ближче і позирає проникливо.

— А ви як думаєте, Ларочка, у вас на радіо можуть заінтересуватися?.. Як то кажуть?

От уже ж народний просвітник, зітхає Ярка. Як же з ним краще зіграти? Чим підманити?

— Ну, в моїй програмі — навряд, — натхненно бреше гостя. — А от коли б у вас до «кримінальної хроніки» був матеріал…

Видавець-аматор зацікавлено блимає. Ярка притуляється до канцелярського столу, посуває папери, ножиці, клей, тоді рвучко зводить погляд.

— Як гадаєте, хто убив Приймака?

Нестор аж задкує з несподіванки, запускає п’ятірню в і так уже розкуйовджені вихри на потилиці. Видно, як стрибає над м’ятим комірцем адамове яблуко.

— Та я ж развє… я такого не казав!

Ярка гмукає.

— Але ж підозріло, ні? Людина зникає — й ані слуху, ні духу!

— Підозріло, — погоджується господар. Підходить до відкритого вікна, виглядає сторожко, ніби насправді чекає застати там рядок незручно закляклих шпигунів.

Гостя зітхає мрійливо, озираючи стіни з вирізками.

— Славна історія у Вістового… Шкода, що ніхто про те нині не дбає…