Розділ «XVI»

— А ви самі взагалі-то хто будете і звідки? — закінчивши оповідь, запитала стара.

— Андрієм мене звати. Живу далеко звідси, а за фахом лікар.

— А який? — запитала вона.

— Хірург, — відповів Андрій.

— О… і дід мій мав справу з лікарями. Бачите, який він тепер?

— Давно? — запитав Андрій.

— Два роки вже, — сказала стара, тяжко зітхнувши. — Отакий тепер, навіть слова сказати не може.

— Ну що ж, — Андрію було наче ніяково, — зате живий, зауважте, два роки. Напевно, пухлина в нього була?

— Атож, — погодилася баба, — казали дохтори, що пухлятина. Так і скалічили, казали, ото як і ви, що іншого виходу немає, інакше помре.

— Усякі бувають хвороби, — сказав Андрій. — І такі трапляються, що взагалі допомогти неможливо, а ваш дід усе-таки живий. І навіть досить жвавий.

— Жвавий… — сумно повторила вона й полинула в розповіді.

…Дід Йосип жив в одинокій хатинці на протилежному від села березі озера. Колись тут був хутір. Потім хто помер, а хто виїхав, хати повалилися, дід із бабою залишилися на хуторі самі. Дід ловив рибу, обробляли з бабою клапоть землі біля хати, тримали невелике господарство — з того й жили. Єдиний син загинув більш як двадцять років тому при невідомих обставинах. Тіло його знайшли в лісосмузі поблизу залізниці. Так і жили старі вдвох на високому пагорбі над Стирем.

Розповідь зворушила до глибини душі. Можливо, рятуючи його, Андрія, з таким запалом, дід думав, що, опинись у лиху годину поруч із його сином така небайдужа людина, той міг би вижити.

Баба вийшла, а Андрій за своїми думками навіть незчувся, як очі заплющилися. А коли він їх розплющив, було вже по полудні. Млявість, що охоплювала тіло зранку, зникла. Голова не боліла й не крутилася, думки були ясними. Він сів на печі, де спав. Унизу, на лавці, акуратно складені, лежали його штани, джемпер та сорочка. Під лавкою стояли черевики. А поруч на стільчику… Боже, а це що таке?

На спинці стільця висів плащ. Його власний плащ, який тільки вчора врятував життя своєму господареві й залишився на болоті.

Зіскочивши з печі, Андрій схопив одежину. Тканина вже майже висохла, щоправда, залишилися брудні розводи. Трохи роздерта розпірка ззаду. Він мацнув за підкладку й відчув пальцями щільний прямокутний предмет. Його паспорт. Андрій відчув заспокоєння.

Дід Йосип… Чи випаде коли-небудь нагода віддячити йому за все?

Миттєво вдягнувшись, Андрій вискочив з хати. Старий сидів на кривому стільчику й теребив кукурудзу в стару металеву миску. Побачивши свого «квартиранта», дід усміхнувся й махнув рукою, вітаючись. Він побував там, на болоті. І нова хвиля неспокою відразу охопила Андрія. Що старий там бачив?

— Діду, ви були там, біля того старого русла? — запитав Андрій.

Той тільки кивнув ствердно.