Розділ «XI»

— Ви знаєте, я тут навіть не маю чим… Дома завжди голюся. Нове лезо взагалі-то можу знайти, а от станок… Ви ж не схочете голитися тим, що слабим животи голять перед операцією?

Авжеж, голитися тим станком навіть зараз Андрій не хотів, але треба ж якось привести обличчя до ладу. Тому, розламавши принесене Віталієм лезо вздовж на дві частини, вклав одну в хірургічний затискач і, густо намастивши обличчя милом, заходився перед дзеркалом голитися цією імпровізованою бритвою.

Коли хтось обережно постукав до ординаторської, рука його здригнулася, і він мало не порізався.

— Віталію Петровичу! — почувся голос медсестри. — Зайдіть, будь ласка, терміново до реанімації.

Той накинув халат і вийшов, зачинивши за собою двері. Андрій перевів подих, відчуваючи, як закалатало серце. Нічого, ще трохи. Принаймні тут, за дверима ординаторської, він почувався у відносній безпеці, та й у справах, як сказав би чукча з анекдоту, з’явилася позитивна тенденція. Гроші тепер у нього були. О дев’ятій ранку Віталій зміниться, вони сядуть у машину і поїдуть до сусіднього райцентру. Там залишиться сісти на поїзд і — шукай вітра в полі. Віталій, схоже, сприйняв його легенду без найменшої підозри, напевно, був дуже вражений несподіваною допомогою у скрутний момент. Тільки б не потрапити за цей час комусь на очі. Комусь такому…

Завтра, точніше, вже сьогодні, неділя. Ніяких грандіозних перезмінок не передбачається. Просто зранку прийде новий черговий хірург — і все. Віталій скаже йому кілька слів, передасть історії хвороби нових пацієнтів, на тому й скінчиться. Навряд чи йому схочеться розповідати колезі, як він «сів у калюжу» і якийсь хірург, що опинився тут випадково, врятував його. От якби це був робочий день — тоді інша річ. Зранку п’ятихвилинка, купа лікарів, медсестер, чутки, як тут орудував вночі якийсь чужинець. Завідуючий обов’язково почав би розбиратися. Андрій таки поголився, навіть не порізавшись, і тепер майже із задоволенням оглядав у дзеркалі свою гладеньку, щоправда, змучену фізіономію, коли почув за дверима кроки Віталія.

— Ну що там? — автоматично запитав він у колеги, продовжуючи думати про своє.

— А… — розчаровано кинув Віталій, махнувши рукою, — загнувся той… Я відчував, що так воно й буде. До того все йшло.

— Хто? — наче чужим голосом запитав Андрій, весь холонучи всередині й розуміючи марність свого запитання.

— Ну той, крутий, киянин з розборок. Вдавлений перелом черепа, така гематома була…

Враження було таке, наче в животі щось віднімається й терпне. Все-таки це сталося. Мордатий з гаража… Від усвідомлення того, що трапилося, Андрієві зробилося зле, руки та ноги стали чужими. Напевно, і голосу йому забракне, якщо Віталій зараз про щось запитає.

— Що з вами? — запитав Віталій.

— Та, важкувато голитися таким інструментом щоб ніде не порізатися, — відповів Андрій. — Дякую! Наче на світ народився. То о котрій вирушаємо?

— Змінюся о дев’ятій та зразу ж і поїдемо. Машина он, під корпусом, стоїть. Скільки там — сорок кеме…

Хвилин за десять Андрій тихо опустився на своє ліжко. Відділення спало, в коридорі жодної живої душі. Зараз із реанімації, розташованої поруч, виноситимуть тіло того чоловіка. Можливо, там будуть і його знайомі. Знали б вони, що втікач, через якого все це заварилося, поруч! Пощасти їм таки його зловити, шансів залишитися в живих у Андрія не буде.

Він заплющив очі, намагаючись бодай розслабитися. Про сон не могло навіть ітися.