Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Лицарі Ордену, пустоголові забіяки, вже точно не рахуються.

— Магістр… е-е… Хендрик цілковито поринув у дослідження. Манія особливого роду, якщо завгодно. Іноді я думаю, що це він заразив мене своїм інтересом — таке жагуче захоплення передається навколишнім. У тому всьому крилася смішна трагічність: Хендрик Високосний створював теорію «омфалосів», які лежать в основі особистісного мікрокосму і впливають на багатобарвність зовнішньої оболонки…

— «Омфалоси»?

Вігіла знала значення древнього слова. Омфалосами геоманти називали священні місця, центри космічних вібрацій мани, де зазвичай зводили храми. Саме тому Орден Зорі позначив артефакт, що переходить із рук до рук, як «омфалос», намагаючись тим самим підняти його значення в очах оточення. Але гросмейстер Ефраїм, згадуючи небіжчика-магістра, мав на увазі під омфалосами щось інше, що не має стосунку до геомантії.

— Цим словом Хендрик… гм… Високосний визначав приховану суть людини. Якщо завгодно, ткацьку майстерню, звідки беруть початок всі нитки тіні, імені та духу. Любонько, чарівники з могутнім резервом мани, подібні нам, зламують будь-яке явище, як загарбники ламають тараном браму фортеці. Ми йдемо ззовні всередину, переборюючи опір кожного захисного рубежу. В цьому наша сила — і наша слабкість. Семанти, слабкі й тендітні, діють інакше. Вони йдуть на дно, у серцевину — в пуповину! — і потім, по ниточках, зв’язках і значеннях, вибираються назовні. Їм не до снаги розбити вщент загороджувальний загін списоносців, не рознести на друзки браму й не прорватися у вежу. Але вони відразу опиняються в цитаделі — в затишному льоху із запасом продовольства або в нужнику на задвірках… У цьому їхня слабкість — і їхня сила. Отож, магістр… е-е… ну, словом, магістр стверджував, що бачить омфалос людини, пуповину особистості, як комірку із трьома бабусями-ткалями. І нитки в цих ткаль двох кольорів: чорного і білого. Далі починається чиста теорія, і я не хочу мучити вас розумуваннями давно минулих днів.

— Ви говорили про смішну трагічність…

— А хіба це не трагікомедія? Хендрик Високосний з насолодою теоретизував, а Губерт Раптовий з іще більшою насолодою бурхливо втілював теорію в реальність. Так, як це може зробити навіжений, поривчастий, простакуватий, але щирий вельможа. Орден Зорі, чорно-білі лицарі, кумедні турніри — пізніше, по смерті герцога, вони трансформувалися в не менш кумедні квести… Двобарвність чистих начал обернулася двобарвністю плащів, ідеали — грою у війну; «омфалоси», зерна особистості, втілилися в безглуздому Пупі Землі. Можливо, передбачення цього й призвело… м-м… магістра до фатального кроку з балкона. Хоча я думаю, що Хендрику допомогли зійти вниз, за поруччя. Є багато підступних способів, а семанти — найслабші маги на світі, вони не вміють опиратися чи запобігати.

— Ви гадаєте, смерть магістра — результат замаху? Хто міг бажати смерті безневинному теоретикові? Знаючи, що цим викличе на себе гнів і помсту всесильного герцога…

— Хто? Наприклад, герцогиня. Флора д’Естрем’єр не зупинилася б перед убивством, якби це несло вигоду. Найняти вмілого кобника-аконіта, замовити отруту, від якої в людини, що стоїть біля поруччя балкона, виникне, скажімо, нудота й непереборне бажання нахилитися вперед, полегшуючи шлунок… Я не майстер отрут, але за наявності часу й бажання без особливих зусиль підібрав би відповідні компоненти.

Перш ніж допити кубок і піти спати, гросмейстер Ефраїм сказав дивну річ. Принаймні, Анрі не вловила зв’язку між оповіддю про омфалічні теорії та фінальною реплікою некроманта:

— Ці події, любонько, і призвели до того, що я зацікавився некромальною родопоміччю. Так, у людській долі трапляються дивні казуси. Хендрик Високосний падає з балкона, сам або за допомогою доброзичливців, а юний Фрося ламає сімейну традицію, вступаючи на факультет некромантури університету в Патриху. Даруйте, я зовсім заговорив вас. Добраніч!

— Добраніч, ваше чорнокнижництво!

SPATIUM ХVІІ

СОН ОСІННЬОЇ НОЧІ,

або

ЧУЖА ДУША — ТЕМНИЙ ЛІС

…Ти спиш.

Ти стоїш біля поруччя балкона, високо над землею, дивлячись у небо. На тобі старомодний чоловічий костюм: камзол підбитий ватою, стьобані штани до середини стегна, панчохи, туфлі з довгими носами, берет, плащ… Плащ дуже довгий, із щільної тканини в чорно-білу клітинку. Він схожий на гральну дошку для «крультанга», розкриту перед початком партії, коли фігури ще сплять у братській шухлядці, а гравці подумки шлють один одному побажання поганих гамбітів і безнадійних ендшпілів.

Ти опускаєш погляд.

Внизу, на плитах двору, стоїть Конрад фон Шмуц. Він причепурений, як вельможа минулого століття, озброєний церемоніальною шпажкою, з якою вже якось снився тобі у вінчальному храмі. Трохи напідпитку, барон махає рукою, вітаючи або запрошуючи спуститися, і раптом міниться на виду: вузьке довге обличчя обрамляють лляні локони, завиті на кінцях. Міняється й ім’я, точніше, спершу змін зазнає титул: не його світлість, а його високість, не барон, а герцог.