Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Рене похмуро відвернувся. «Звичайно, — поспівчував горбаневі барон, — для нього це страшний удар. Ти впевнений, що знайшов потрібну людину, що сама фортуна звела вас у клієнтелі, а тут…»

Тим часом процесія прочан заступила їм дорогу.

— У чому сенс ваших мандрів, онуки мої малі? — гучно мовив проводир — широкоплечий здоровань із русявим бородиськом до пояса та лисиною, пофарбованою золотою фарбою.

Від сонця лисина блищала, наче німб.

У роті здорованя бракувало зубів; сплюснутий і перекошений ніс також свідчив про миролюбність вдачі. Безпомилково впізнавши в обер-квізиторі головного, бородань звернувся до нього. Зусібіч у барона очікувально втупилися харизмати: щоки багатьох із них були вкриті рунічними наколками, на зап’ястях і щиколотках — браслети-брязкальця, волосся старанно сплутане в ковтун. Бубни встигли зникнути під рясами, а в пальцях найближчі прочани тепер крутили ла-ланзькі палички для їжі.

Зі срібними, гострющими наконечниками.

— Немає в наших мандрах сенсу, дідуню, — відказав Конрад, пам’ятаючи догмати ББС, а також способи вирішення харизматами спірних питань. — І раніше не було, і далі не буде.

— То ходімо з нами, внученята! — просяяв здоровань. — Порадіємо купно!

— А сенс? — у свою чергу поспитав барон.

Проводир замислився, втрапивши у власну пастку, — і раптом поруч із Конрадом ударив тупіт копит. Хтось скрикнув, пом’янувши Нижню Маму з усіма її виплодками; когось збило з ніг. Барон подумки прокляв запопадливого пульпідора, але втрутитися забарився. Через крах надій Рене Кугут знавіснів: кинув вороного вправо, на узбіччя, оминаючи юрбу прочан, дав коневі шпори і рвонув уперед, повернувшись на дорогу за спинами харизматів. Конрад опинився в оточенні сторопілих від несподіванки людей, і при всім бажанні не міг відразу кинутися навздогін.

Можна було, звичайно, махнути рукою: втікай собі, злодюжко, а ми підемо своїм шляхом.

Але обов’язок співробітника Всевидющого Приказу, нехай і у відпустці, вимагав іншого. Якщо пульпідор втрапить у дружні лапи лицарів Вечірньої Зорі, які напевно крутяться десь неподалік — весь зубний біль людства разом узятий здасться Рене безневинним жартом…

— Р-р-розійдись!

Прочани тупцювалися на місці, впевнені, що сенсу нема ні в чому: ні в крикові барона, ні у втечі, ні в погоні.

Барон озирнувся. Стара, що сиділа на козлах фургона, лише руками розвела: нічого не можу вдіяти. Юрба заслонила мішень від Аглаї Вертенни, а тепер пізно: не дістати.

Зате Кош нарешті зметикував, що відбулося, і вирішив не залишатись осторонь.

— Н-но, мертві! Поїхали! — басом загукав він, азартно хльоснувши битюгів.

І, аби вони стали прудкіші, завив по-вовчому.

Битюги зі схарапудженим іржанням взяли в галоп, немов їм шлеї під хвости потрапили. Баронові на мить уявилася дивовижна картина: рудий вовчисько зубами вчепився у віжки, правлячи кіньми. Ні, Малой, звичайно, телепень, але будь-якій дурості має бути межа… Перекидайся, гомолюпусе! Вовком ти його дістанеш! Але Кош не поспішав обертатися на хижу прудконогу звірину, воліючи репетувати не своїм голосом і гнати коней. Позаду квапилися граф і містрис Форзац, аби з’ясувати причину метушні; з фургона на дорогу вискочив Лю, але гнатися за пульпідором передумав, чекаючи на хазяйку.

Барон зітхнув і зрозумів: якщо не я, то хто?