Розділ «Том другий ЧУРИХ»

— …Ха! З нами зв’язатися — готуй відразу гріб! Собаку бачив? Його навіть я боюся! А стара?! Бабуся Нижньої Мами! Ну й ми зі світлістю… Світлість? Ха! Рубака, шибайголова! Він у цьому… Як його… У Дозорі служить. Самий головний! В отпуску зараз…

— У Дозорі?! — раптом пробився крізь стіну вереск Рене, тонкий і пронизливий. — У Дозорі Сімох?!

«І чого він так розхвилювався?» — здивовано подумав обер-квізитор, поправляючи манжети.

— Якщо тебе, зубаря, в розрахунок брати, — хихикнув Кош, — точно Семеро і вийде!

За стіною настала тиша. Барон підійшов до тьмяного дзеркала, оцінюючи зовнішній вигляд, і залишився задоволений. Для столиці — стерпно, а для походу — більш ніж пристойно. Особливо тішив той факт, що зуб зовсім не болів, а пухлина спала, як і не було. Не даремно пульпідора рятували: за добру справу воздалося сторицею.

— Медальйон!

— Га?

— Мій медальйон! Зник…

У крикові Рене звучав розпач засудженого до страти.

Конрад намацав на грудях підібраний учора трофей. То ось хто хазяїн, виявляється. Треба потішити горбаня: знайшлася його пропажа. Зберемося за сніданком…

— Не боїсь, знайдемо. Залізяку знайшли, і медаль відшукаємо, — басив за стіною Кош, заспокоюючи. — Собаку по сліду пустимо…

З’явившись у дверях трапезної зали, горбань виглядав так, наче на нього обвалився Овал Небес, вилилася вся світова скорбота з горщика Триногої Плакальниці, а Повзуча Благодать особисто повідомила, що має намір повік обходити Рене стороною.

Конрад поквапився назустріч:

— Я хотів запитати вас, пане Кугут… Чи не ваша це штучка? Я вчора на подвір’ї підібрав.

Барон дістав медальйон, завбачливо схований у кишеню камзола, і очам не повірив: дрібничка змінила колір на лаково-чорний! Обер-квізитор добре пам’ятав, що ще недавно медальйон був незаймано-білий. «Магічна штучка, — із запізненням дійшло до нього. — Для чаклунських амулетів зміна кольору, мабуть, річ звичайна. Або так: у кого зуб болить, тому медальйон білий, у кого не болить — чорний…»

Але поведінка Рене вразила барона значно більше, ніж кольорові перетворення медальйона. Дотепер з усіх, кого знав Конрад, така швидка зміна настроїв була властива лише рудому гомолюпусу.

— Ви навіть не уявляєте, який я вам вдячний! Ви мене просто врятували! Я думав: усе пропало… Як? Чому? Ви його мені повертаєте?!

Всесвітнє горе, бурхлива радість, і відразу — збентежена розгубленість.

— Звісно. Він же ваш?

— Мій. Але…