Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Конрад затамував подих, дослухаючись. Тихий шерех… подих? Звук долинав з-за високої спинки ліжка, прикрашеної парою горлиць у гніздечку. Барон рішуче ступив уперед. Назустріч над безневинними горличками спух здоровенний міхур мороку; праве зап’ястя обер-квізитора здавили м’які лещата, вивертаючи кисть. Рука, здавалося, втрапила в щупальця спрута-судноїда, маленького, ще дитинчати, але не менш небезпечного для плавця-одинака, шукача перлів або русалчиної ікри, аніж дорослий кракен — для корвета чи шхуни. Конрад змахнув лівою, цілячи кулаком, і лиходій одразу відсахнувся, метнувся в дальній куток, величезним павуком збіг по стіні й завис на стелі.

— Я не ворог є! — повідомили згори. — Я є великий друг і добродійник. Не треба мені колоти-рубати-різати. Ви зіпсути мою плащ.

— Пан Тирулега?!

— Так, це мій ім’я. Доброго ранку, ваша світлосте.

Обер-квізитор непоспіхом підійшов ближче, вдивився. Ікер Тирулега власною персоною сидів (висів? Лежав?!) на стелі й не падав. Стопи босих ніг його щільно впечатались у дві збіжні стіни. Спиною старий буквально розпластався по стелі; до крокв прилипли долоні моторошно вивернутих рук, ставши неприродно пласкими й широкими. Не вчепились, не вхопилися, а саме прилипли й розтеклися, як мисочка борошняного клейстеру, вихлюпнутого горе-штукатуром.

— Ви людина, пане Тирулего?

— А у вас є сумнівів? Я образитися до глибина душі.

Це ж треба: жоден м’яз не здригнувся. Завмер, як жаба-липучка, тільки губи ворушаться, коли відповідає… А ні! Он, по долонях брижі пройшли. І закліпав часто.

— Зізнатися, є. Що ви робите в моїй кімнаті? Поясніть, будьте ласкаві! По-людськи.

— Я приносити гора вибачень. За торг… За вторг… За вторжище. Мені могти злізти?

— Могти, — буркнув барон.

Треба було, звісно, тримати цього нетопира під стелею, поки не звалиться — у покарання за «вторжище». Але Конрад стомився розмовляти, ганебно задерши голову догори. Крім того, барон не був упевнений, що Тирулега взагалі коли-небудь звалиться. Залишиться висіти, поки не дозволять спуститися. Запросто.

— Я сердечно дякувати.

Старий відліпив від крокв долоні, маятником гойднувся до стіни й плазом, як комаха, збіг униз. По тому звівся на ноги й покірно застиг, усім виглядом випромінюючи привітність. Взявши зі стільця чесучевий халат, обер-квізитор накинув його на плечі, загорнувся. Непристойно приймати візитера в нічній сорочці. А в халаті дангопейської роботи, вишитому сценами подвигів Кращого-з-Людей — ще за першої, нерозчленованої інкарнації героя — зовсім інша річ. Хоча тьмяне світло навряд чи дозволить Ікеру Тирулезі поцінувати красу вишивання.

— Сідайте, — барон вказав на стілець, що звільнився. — Я чекаю пояснень.

Сам він присів на край незастеленого ліжка; відклав убік кинджал, підібрав з підлоги ковдру, закутав розбиті під час падіння коліна. Крадькома глянув у дзеркало, що висіло біля дверей, із задоволенням зауважив: Тирулега в дзеркалі відбивається. Значить, не бреше: людина.

— О, так, пояснювати! Із благих наміреніїв поспішати! До вас з’явитися в гость інкубоніс…

— Хто з’явитися в гость?!

— Інкубоніс. Чуже кошмар, — у слові «кошмар» Тирулега зробив сильний наголос на «о». — Я його ловити! Піймати.

— Піймали чужий кошмар?!