Розділ «Том другий ЧУРИХ»

— Світло! Темрява!..

Чекаю.

«Уславлений семант Годфрей Хаґґі стверджував, що частка „ом“ означає священний голос, звук, що виник в особливому місці („лос“). Склад „фа“ означає „виголошувати“. Таким чином, „омфалос“ — „місце, де звучить Ом“, центр вібрацій мани, істинна зав’язь пупка особистості, а зовсім не божествений фалос, як вважають розумники з Колегіуму…»

А в балкона — різьблене поруччя.

Низеньке.

…Спека! Тіло горить, думки плутаються. Немає рук, немає ніг, нічого немає — лише судомно пульсує згусток рідкого вогню в животі. Темрява заступає погляд, світло випалює думки. Темрява. Світло. І я.

— Лікаря! Швидше!

— Магістр! З балкона…

Не треба лікаря. Є інший спосіб, звичний з дитинства. Тільки — навпаки.

Дзвіночки! Веретенця! Торбинки, світлячки… Статуя, фігурки… Струмені, тіні, сяйво, веселка… Кулька… Комірка з бабусями: вони ще прядуть, ще не знають, їм не до мене. Вони не дізнаються. Намотую зверху кокон: нитки, нитки… Сяйво, веселка — все перетворюється на нитки, змотуючись у клубок — міцніший за найміцнішу броню… Тіні, фігурки! Світлячки…

Бабусі нічого не дізнаються.

Крутиться-вертиться кулька.

Омфалос.

CAPUT XV

«ОТ БИ ВЗЯТИ ЛЮДИНКУ ЗА ЯКУСЬ ЧАСТИНКУ І СПИТАТИ, ЩО ТИ ЗА ОДНА…»

Дивний сон, що перед кінцем почав скочуватися в кошмар, відвертий, як нагота досвідченої повії, обірвався раптово, немов його відітнули ланцетом медикуса-ампутатора. Перехід до реальності був надто різкий. І реальність ця сподобалася Конрадові нітрохи не більше за зниклий кошмар: у трепетному сяйві зорі, що скрадається з-за обрію, над ліжком нависла лиховісна постать.

— Стояти! Всевидющий Приказ!

Не роздумуючи, барон просто з ліжка стрибнув на непроханого гостя, але заплутався у ковдрі, що сповила ноги ловчими тенетами, і впав на підлогу, боляче вдарившись коліньми. За мить він скочив, вихоплюючи з-під подушки кинджал, готовий битися…

Та ба, прибулець зник без сліду!

Невже спросоння привиділося? Сором який…