Розділ «Том другий ЧУРИХ»

І нічого немає.

І ніколи не буває.

Робота в бабусь одноманітна, але спостерігати за ними не набридає. Хоча й за межами комірки є багато цікавого. Якщо просотатися крізь тріщинки назовні, стає видно: комірка й не комірка зовсім, а чорно-біла кулька, ледь сплюснута з боків.

Гарна.

Нитки в стареньких теж чорно-білі. Вони пухнастим віночком, немов волоссячко над головою дитинчати, клубочаться над кулькою, тягнуться навсебіч, розділяються, тоншають — але якщо гарненько примружитися, можна побачити дива. Спочатку нитки простромлюють веселку, у якій кулька спить, наче в коконі; простромлюють, п’ють кольорову водичку — й самі стають різнобарвними. Далі починається сяйво, як на картинах навколо пророків, святих і великих магів давнини. Тільки тут воно живе, а не намальоване, і набагато яскравіше — очі сліпить. Тому треба ще більше мружитися, щоб не сліпило.

Деякі ниточки закінчуються у веселці, деякі — в сяйві. Але частина найупертіших повзе далі. Із сяйва — в переливчасті струмені (зелень, охра, морська синява, а іноді — бура, бридка грязюка). Зі струменів — у плями тіней, які рухаються, бігають спритними павучками; і ще до маленьких фігурок-лялечок, і до великої статуї, що буває різна. Золота, срібна, залізна або бронзова, кам’яна або глиняна, а то й просто дубова; є просто як живі, до останньої зморщечки, до останньої складочки на одязі, а є — стук-грюк, сокирою рубані, наче чумчанські ідоли-бовванчики.

А дзвіночки! Веретенця! Торбинки, світлячки, змійки… Тільки треба пам’ятати, що в серцевині, як лілія в пупку Добряги Сусуна, крутиться-вертиться чорно-біла кулька.

Там старенькі з пряжею сидять.

…У мене завжди так. Я спочатку комірку зі старенькими бачу, потім — кульку з ниточками, потім дива, і лише потім вертаюся. І бачу, що це тато, чи мама, чи тітка Інгрид, чи дядько Освальд до тата в гості прийшов, чи ще хто.

Люди всі так зсередини влаштовані.

…Свічка, потріскуючи, догоряє, чадить, полум’я смикається, літери розпливаються перед очима. Я ще погано розумію розумні слова, але, здається, ось воно! У пам’яті спливають шкіряні палітурки книжок. «Синонімія аспектів мікрокосму» Бальтазара Дійшлого, «Семантика зв’язків на рівні еашів» Сальватора Лонге-Троля, «Тонкі тіла: від Канденції до Умбри» Орфеуса фон Шпреє — якби не вони, мені б нізащо не продертися крізь мудровану риторику Огастіуса Драбини в «Комбінаторіумі Начал». Але маючи батька-архіваріуса та доступ до закритих для рядових відвідувачів сховищ скрипторію…

Чадить, тріскотить свічка…

…Коли він увійшов? Ставний красень ніби хвилину тому переступив раму портрета пензля Вінсента Гольфайне: камзол бордового атласу, темні панчохи щільно облягають стрункі м’язисті ноги, церемоніальна шпажка, іграшка з витонченим руків’ям. І всі ці підв’язки, брижі, буфи, золоті пряжки на туфлях зі шкіри молодої віверни… Бездоганно! Лляні локони перуки вільно спадають на плечі. Породисте, довгасте обличчя аристократа — ввічлива маска, з-за якої визирає погано приховувана, зате природна нудьга.

Навіщо він тут?

Звідки?

А, так, нагорі в розпалі урочистості з нагоди трьохсотріччя університету! Напевно, хтось зі знатних меценатів. Звичайно ж, його запросили — як інакше? — і йому швидко набридло товариство вчених мужів, сухарів і педантів…

Дивлюся на гостя.

Напевно, так дивилися б на мене три бабусі з комірки, якби одного разу побачили.

— У цих підвалах? У непроглядній темряві? Дитя моє, втікаючи від суєти, я не думав, що застану тут живу душу. Там, нагорі, свято, вогні, незабаром почнеться феєрверк…

Затиснутий у сильній руці, триглавий змій дихає язичками полум’я.