Розділ «Том другий ЧУРИХ»

— …не продаю!..

— …а я купую!..

— …та хоч на колоді скачіть, ваша…

— …ось цю кобилу! Митю!

— Агов, ти! Легіню облізлий! Я до тебе звертаюся, бовдуре. Зачепиш нашу кобилку, задушу. Стули пельку й котися пішки. Втямив?

Переконавшись, що заснути однаково не вдасться, Конрад зітхнув, вибрався з постелі й виглянув у вікно. Надворі панувала глупа ніч. Біля навісу мерехтів смолоскип, а може, лампа, кидаючи тьмяні відсвіти. У них насилу вгадувалися дві невиразні тіні. Роздивитися, чи приїжджий справді «легінь», до того ж «облізлий» — чи це просто художня фігура мовлення старої пані? — було неможливо.

— Мені вкрай потрібен кінь! Негайно! Я купую…

— Ти що, мамкою причавлений?! Купує він, коцюба… На ринку він…

— Кінь!!!

— А будеш на мене репетувати — горщиком приголублю. Ось, на підвіконні…

— Агов, пані! Не треба — горщиком… Там бегонія, моя улюблена…

— Ніколи мені з вами… Хазяїне, ось гроші…

Бац!

— Ов-в-в… в-вал!.. Ни-и-и… б-бес!

— Забере він… Розігнався. О, тут іще настурція… Яка важка…

— Пані! Дайте настурції спокій!

Поцінувати влучність кривої глухуватої старої, що метає в темряві, немов катапульта, важкі горщики, барон не встиг. З мороку насунувся й виріс, ставши оглушливим, тупіт копит, за огорожею спалахнуло рване полум’я, і в розчинені ворота ввірвалася четвірка вершників, вмить освітивши двір смолоскипами.

— Ось він!

— Попався!

Куди зник клієнталь, зрозуміти було важко. Тільки ляснули десь двері, брязнувши засувом. Зате причина поквапливості нічного візитера відразу стала зрозумілою. І самого гостя було тепер добре видно: сутулий, мало не горбатий коротун у дорожньому плащі, зі шкіряною торбою через плече. Викрадач чужих кобил мовчки позадкував до будинку; у руках його немов з повітря виткалося моторошне знаряддя вбивства, якого обер-квізитор ніколи раніше не зустрічав. Металева ломака з шість ліктів завдовжки, з розбіжним трилопастевим лезом і гострим пробійником на іншому кінці. Алебарда? Протазан? Глефа? Позашлюбний виродок усіх трьох?! Не те, не так…