Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Коридори здавалися нескінченними. Ох уже ці стіни! — пухирчаста від часу фарба, гобелени, ткані шпалери, сухий тиньк із розписом «а secco» наукового змісту… Змінюючи зовнішній вигляд, як хамелеони, вони безупинно тяглися по обидва боки, немов долоні, готові плескати. Петляли сполоханим зайцем, вдаючи грайливе щеня, ловили власні хвости, звивалися в гадючі кільця…

Не відчувалося нінайменшого підвищення чи зниження.

Не трапилося жодних сходів.

У вікнах глузливо красувався дивовижний пейзаж: скелястий берег моря, стрімчаки, самотніє вітрило серед хвиль на обрії, і розчерки гордих буревісників у хмарах. У кожному парному вікні вітрило зникало, в кожному непарному — з’являлося. До Чурихської долини, що розкинулася навколо замку, пейзаж ніякого відношення не мав.

«Ми у вежі, — повсякчас нагадувала собі Анрі. — Оскільки Вежу Таїнств частково зруйновано за минулого візиту Просперо, а ця цілісінька, отже, ми у Вежі Вічних Покоїв. Гарне місце для будуару сластолюбної Номочки. Цікаво, чому вона не залишила нашого бичка в себе?»

Ішли втрьох: вігіла, малефік, лжестряпчий. Попереду, розмірено погойдуючись, дибав слуга-провідник, виділений Ефраїмом: практично голий, якщо не рахувати пов’язки на стегнах з китицями до колін. Тканина пов’язки зворушувала — вона була суцільно вкрита вишиванням, що зображало стилізований герб Чуриха: трійця кручених веж, у сукупності схожих на покалічену дулю. Втім, слуга слугою, але навіть найслабший чарівник ніколи не сказав би: «ми йшли вчотирьох». І аж ніяк не тому, що в гордині своїй не вважав слуг за людей.

Ніхто не вважав за людей дрейгурів.

Хіба за колишніх людей…

Анрі з задоволенням згадала істерику, що її закотив Фернан Терц, побачивши слугу. Таку істерику треба нервовим дамочкам у театрі показувати як взірець для наслідування. Віск фізіономії дрейгура, в якому не було ні кровинки, здерев’яніла посмішка ідіота, механічний ритм рухів, немов у заведеного гравця в тавлей, нежива приємність поводження — мрець весь час норовив упасти Терцу в ноги! Словом, присутність піднятого доводила нашого паперового дракона до шалу. Наама напувала бідолаху заспокійливими краплями з анчара медоносного, Ефраїм читав лекцію про чудові якості умовно-живої прислуги, Андреа вдавав, ніби намагається «відшептати через одвірок» жертву некрофобії. А вігіла згадувала світанок, кабінет малефіка і репліку Терца про його бурхливу молодість до навернення:

«Ні, я не з некромантури. Але дрейгура підняв би хоч за шкірку, хоч за хлястик…»

— При мені можете говорити про що завгодно, — сказав профос, сутулячись на ходу.

Виринувши зі спогадів, Анрі не відразу зметикувала, що Терц звертається до неї.

— У якому розумінні?

— Не в розумінні, а вголос. Якщо в межах видимості тільки ці, — він тицьнув пальцем у спину провідника, — говоріть у будь-який час. Ніхто не підслухає. Тільки звертайтеся до мене, або один до одного прямо. Краще на ім’я. А якщо поблизу є хтось із магів — спершу клацніть пальцями. Ось так.

Терц повторив улюблений жест анхуеських танцівниць.

Вийшло дзвінкіше, ніж кастаньєтами.

— Клацніть, порахуйте до п’яти й говоріть. Я зав’яжу додатковий вузлик. Тут рай для блокаторів: навкруги безліч діючих чарів…

Профос різко обірвав фразу, наче проговорився про щось важливе, і далі йшов мовчки. Зате не витримав малефік. Обігнавши соратників, він ляснув дрейгура по плечі:

— Агов! Умовно-покійний! Чи як тебе там!

— Великий живий товариш може кликати мене Мортимером, — радо відгукнувся слуга, не озираючись. Привітність дрейгура була, як і манери: повільна й тупувата.