Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Відповідь хвилинки на дві привела «великого живого товариша» до ступору.

— Куди йдемо, друзяко Мортимер? — нарешті продовжив бесіду малефік.

— Найголовніший живий товариш Ефраїм звелів відвести двох великих живих друзів і одного малого живого супутника в комірки для особистої життєдіяльності званих гостей.

Мускулюс мовчав ще півтори хвилини.

— А є, виходить, комірки для незваних?

— Є. Внизу, — коротко повідомив дрейгур. — Глибоко.

— А як потрапити вниз?

— Глибоко?

— Ні. Глибоко не обов’язково. Скажімо, на перший поверх?

— Прямо, третій поворот ліворуч, прямо, другий поворот ліворуч, прямо, перший поворот праворуч, через хол із фресками Масового Повстання, прямо, шостий поворот ліворуч…

— А сходи? Ну хоч одні?!

Дрейгур зупинився, зробив три кроки на місці, повернувся до Андреа й виразно, мало не по складах, як маленькій дитині, пояснив:

— Малий неживий товариш не повинен ходити по сходах. Малий неживий товариш на шостій сходинці згадує себе. Це сумно. Це руйнує гармонію. Малий неживий товариш ходить нагору й униз так: прямо, ліворуч, праворуч, по колу… Раз-два, лівою-правою, ось і низ, ось і верх. Дякую за увагу.

— Е-е… будь ласка, — пробурмотів малефік.

Більше запитань він не ставив. Якщо нагору, то ліворуч, якщо вниз, то праворуч або по колу. На шостій сходинці згадаємо себе. Що тут незрозумілого?

Незабаром «званим гостям» довелося чекати, поки їм звільнять дорогу. Поперечний коридор раптом заповнився юрбою дрейгурів із забинтованими головами, які кудись ішли, глухо гавкаючи на стіни. Всі були голі, в традиційних пов’язках на стегнах. Останнім ішов карлик у яскравій, квітчастій сорочці й без штанів. Сором прикривав гульфик неймовірних розмірів, що кріпився за допомогою шовкового шнура. На худих щиколотках дзенькали браслети з брязкальцями. Судячи з одягу, карлик був із живих товаришів. Чи навіть із великих живих товаришів.

Він грав на сопілочці.

— Радий, — сказав карлик, не припиняючи музичити, і рушив за своїм виводком. Чекати відповіді крихітний дудар не захотів. Над його лисиною пурхала зграйка свічок-летяг, капаючи на підлогу гарячим воском. На лисину віск потрапляв теж, але карлик не звертав на гарячі краплі ніякої уваги. Від воску плішина блищала слюдяним озерцем.

Дрейгур-провідник тупцювався на місці й фальшиво гудів у такт мелодії.

— Ну? — підбадьорила меломана Анрі. — Йдемо далі?