Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Конрад згадав містечко Матхельт, де чоловіки викопали з землі статую Бассарея П'яниці та почали їй поклонятися. За місяць будь-який матхельтець, станцювавши навколо статуї, без видимих причин робився п'яний і щасливий. Дружини й дочки гуляк тричі замірялися на П'яницю, прагнучи втопити чи розбити на кавалки хмільного ідола — але щораз поблизу ідола поважні матрони й скромні дівиці втрачали глузд, а з ним — і сором, віддаючись танцям і розпусті.

Пізніше, коли статую вилучив Колегіум Волхвування, помістивши в музей під заговорений «ковпак», знадобилося втручання досвідчених психотів, щоб повернути матхельтцям ясність розуму і тверезість пам'яті.

— Намоленість, як броня, захищає серцевину від зовнішніх руйнівних впливів, — продовжила вігіла, ліплячи з м'якого воску, що натік на стіл зі свічки, фігурку, невиразно схожу на мантикору. — М’яку, слабку, людську серцевину. У серці будь-якого ідола — мрія людей про ідеальне життя. Частина цієї мрії, одна з її сторін. Якби комусь вистачило сили підірвати броню намоленості — оголена, серцевина загине. Але й ми самі можемо постраждати під уламками, полягти від сліпої люті захисників фортеці, яким більше нема чого втрачати…

— Хендрика Землич загине в будь-якому разі, — сказав гросмейстер Ефраїм, втомлено масажуючи скроні. Він підійшов нечутно, виник, наче привид, змучений дух із рештками запасів «сяйва». — Сьогодні, завтра, через рік чи через п'ять… Ви, молодий чоловіче, були абсолютно праві: вона вмирає. Момент консервації розташовувався за десять-двадцять хвилин до реальної смерті; тепер він змістився. З кожним новим витком, переживаючи себе заново, омфалос Хендрики небезпечно наближається до смертного бар'єру. Зараз до реальної смерті залишилося хвилини три-чотири, і розрив стрімко скорочується. Якщо залишити все, як є… Одного разу ми одержимо сильно намолену святиню з мертвою серцевиною. Пані, ви розумієте, чим це загрожує?

Ще в Реттії барон навів довідки, з'ясувавши, що Генрієтта Кукіль — член Королівського Реального Товариства, що об’єднує магів зі спільними інтересами в галузі ідології псіреалій. Що це означає, він уточнювати не став, спіткнувшись на запаморочливому терміні. Ось, згадалося: вночі, коли вігіла встала назустріч стомленому старому.

— Я розумію, — погодилася вона.

Ще б пак, вона розуміла.

Намоленість — насамперед благання про зміну реальності. Інакше нема чого припадати до стоп кумира, волаючи, ремствуючи або дякуючи. Дай грошей! — у мене грошей нема, а я хочу, щоб були. Поверни здоров'я! — раніше я був міцніший, за дуб, а став хирлявою билиною, і мені це не до душі. Побий мого ворога! — самому мені не до снаги, і ненависть шукає виходу. Помирає мати — врятуй! Втратив роботу — о, настав на путь! Зникло натхнення — надихни! Зміни світ навколо мене, на моє хотіння, на твоє веління…

Інша реальність клубочилася навколо намоленого ідола.

Інші закони, інші правила гри.

Іноді в такій концентрації, що ідол ставав недоступний для звичайних і магічних впливів, виходячи за окреслені Вічним Мандрівцем межі буття. Зокрема, Палений Покляпець, кошмар магів, знищений великим Нихоном Сивочолом, кажуть, починався із дрібної кумирні в глушині.

Ідологія псіреалій, яку частина авторитетів Високої Науки вважала шарлатанством, а інша — панацеєю, вивчала намоленість і властивості її зворотного зв’язку з реальністю. Результати були казна-які, та й закон охороняв об’єкти поклоніння від зазіхань чарівників — інакше вчені мужі розібрали б усіх кумирів на дощечки, на камінчики.

Але дещо з’ясувати вдалося.

Саме ніжна серцевина ідола — мрія завжди ніжна! — втримувала намоленість у певних рамках, дозволяючи розширювати ореол вторинного впливу лише в обмежених, безпечних масштабах. Найширша сфера впливу штучно створених псіреалій на дійсність спостерігалася в божнику Дерриха Чадолюбця. Бездітні прохачі так намолили Дерриха своїми істеричними проханнями, що приріст населення у прилеглому до божника місті крив звичайний рівень народжуваності по країні, як бик вівцю. Зачинали старі баби, старці чіплялися до невісток і зовиць; дівиці втрачали цнотливість раніше, ніж дізнавалися, як це називається; зрілі городяни з ранку до ночі віддавалися сімейним утіхам, а з ночі до ранку юрбами сунули в борделі, доводячи себе до повного виснаження. Баби-пупорізки й лікарі-амурологи працювали, не покладаючи рук. Але за стінами міста «ефект Дерриха» починав швидко розсіюватися і вже в навколишніх селах сходив нанівець.

Ряд теоретиків — у тому числі корифей ідології Мартін Люрцик, декан факультету інтенсивного екзорцизму, і артефактолог Редрик Фішер, власник знаменитої колекції в Цюниху — розглядав і гіпотетичну можливість загибелі серцевини об’єкта поклоніння при збереженні самого поклоніння і, відповідно, високого рівня намоленості. Спрощуючи, це можна було порівняти з дрейгуром-чарівником. На щастя, приклад виходив не цілком коректним: піднятий мрець, будь він за життя самим Нихоном, не володів запасами вільної мани і не міг її концентрувати в «кишенях», як робив за життя. Це природне обмеження було описане в статті «Мертві не чаклують» за авторством Наами Шавазі, за участі Ефраїма Клофелінга. Там же розглядався і єдиний виняток із правила: «Тавро Ревітала», на яке здатні некроти П’ятого Кола, але не більш, ніж на одну-дві доби…

Навіть у теорії мрець-чарівник виглядав, м’яко кажучи, непринадно.

Що тоді казати про мертвого, але активного ідола?!

Теоретики припускали найгірше, посилаючись на Палений Покляпець. Перша фаза: повний або частковий вихід кумира в недоступні виміри псевдо-реальності. Друга фаза: переродження намоленості в злоякісну. Третя фаза: проникнення транспортних метастазів у реальність справжню і формування нових вогнищ зараження. Четверта фаза: ураження ряду важливих «органів буття» (термін ввів Мартін Люрцик) і апокаліптична перебудова світу.

Про п’яту фазу навіть не заїкалися.

— Що ви пропонуєте? — запитала Анрі. — Залишити все, як є?