Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

— Та звісно! Я ось, зволите бачити, теж працюю. Не покладаючи, так би мовити… — причіпливий, як кліщ, стряпчий прилаштувався поруч. — До речі, пам’ятаєте історію про Міхаля Ловчика? Злодія з Бадандена?!

— У котрого тінь з трьома руками і язиком до пупа?

Анрі прокляла свій власний довгий язик, бо стряпчий, не вловивши іронії, зрадів.

— Ох, і пам’ять у вас, пані! Звір-пам’ять! Я так і знав: уже хто-хто, а ви поцінуєте! Самі поміркуйте: не встиг Міхаль з нової руки натішитися, як зморив його сон. Та такий міцний, що прийняли злодія за мерця. Відвезли на цвинтар, почали ховати. А він візьми та опам’ятайся!

Стряпчий кумедно витріщив очі, зробився схожий на сову, розбуджену серед білого дня. Вони звернули за ріг, і Фернан Терц заторохтів швидко, побоюючись не встигнути доказати:

— Гробарі врозсип, дружки-злодії з переляку за кілки похапалися, за лопати. Думали — піднятий! Насилу бідолаха переконав, що живий. Срібло цілував, часнику три головки без хліба з’їв. На осику виліз і повіситися обіцяв, на доказ. Дружки й відтанули. Правда, впізнавати Міхаля перестали. То ім’я забудуть, то дивляться лоб у лоб: хто такий? Одного разу прирізати хотіли: донощик, мовляв, Плішивого з Пиріжком лікторам здав! А він ні сном ні духом: що за Плішивий, що за Пиріжок, хто їх здав?! Довелося з Бадандена п’ятами накивати. Кажуть, у столицю подався…

Упіввуха слухаючи базіку, Анрі за звичкою відзначала різні з першого погляду, малозначимі деталі. Тінь липової гілки навскіс розсікла ґанок готелю. Сонячний зайчик з вікна будинку навпроти чиркнув по строкатому одудові, що сидів на паркані. Облізла кицька дивилася на одуда уважним, голодним поглядом. За рогом рипнули, важко захлопнулись, невидимі звідси двері.

У поєднанні з розповіддю стряпчого все це свідчило про одне.

— …і якщо власті злодія найближчим часом не впіймають — бути великому лиху! Аж до замаху на його величність і потрясіння основ…

— Не бути.

Вігіла різко зупинилася й подивилася на стряпчого так, що Терц відсахнувся, творячи знак від пристріту. Але пристріт був тут ні до чого. Просто прикмети склалися в чітку картину. Хто б міг подумати?

— Не зрозумів, пані. То бути чи не бути?

— Ніякого потрясіння основ. Його величність може спати спокійно. Якщо цей ваш… як його… Ловчий Моше? Не важливо! Якщо він у Реттії, його впродовж місяця заарештує варта. А якщо він з’явиться сьогодні чи завтра поблизу цього готелю, то не встигне тричі проспівати півень, як ваш Міхель Ловчик опиниться в буцергарні. Це я вам кажу як експерт з мантики. Порадійте за державу. До побачення.

Милуватися приголомшеною фізіономією стряпчого Анрі роздумала, рушивши прямо до Гіббуса, якого й так примусила чекати. Віслюк нервувався: пирхав, довбав бруківку копитом. Двері готелю були відчинені навстіж, і очі віслюка невідривно свердлили щось всередині.

Нумо, хто ховається в «Обителі героїв»?

У холі біля конторки розписувалася в книзі гостя. Яскрава брюнетка в модній сукні кольору «гіацин-віолетт», з мантильєю анхуеського покрою. Біля ніг брюнетки громадився багаж: пара скромних клунків і коробка для капелюшків. Поруч із багажем сидів, охороняючи, мордатий пес.

Анрі кліпнула, але дама з собачкою нікуди не зникли.

Особливо — собачка.

Здоровенний пес породи са-пей.

SPATIUM VI