Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

СТРАЖ ГРОБНИЦЬ

або

СИНОПСИС АРХІВІВ ТИХОГО ТРИБУНАЛУ

«Голова — груша або диня, важка та кругла в основі.

Вухо — мушля морського молюска а-ах; невелике й щільне. Ніс — метелик син-синдриль, широкий і тупий.

Задні лапи — „опора водяного жеребця“; потужні, товсті й прямі.

Передні лапи — „загроза синього дракона“; розставлені широко, прославляючи груди велетня.

Спина — „панцир креветки“; сильна й гнучка, без провалів за холкою…»

Трактат «Са-пей: страж гробниць», розділ «Чистота крові».

У сувоях «Пригод, оповитих славою» сказано, що першого са-пея вивів Кращий-із-Людей, персонаж вірувань південних і центральних областей Лa-Ланга. Убравши вигодовану вовчим молоком вівчарку в шкуру, зняту з бегемотихи, Кращий-із-Людей чарівним способом обдурив Діда Рік, містичного гіпопотама, підсунувши йому собаку замість Великої Верти, коханої дружини Діда. Народженого в такий спосіб пса-велетня герой звів з наполовину живою, наполовину кам’яною статуєю Суки Талели, що охороняла вхід у пекло, аби злі духи та неприкаяні душі не могли вирватися назовні.

Отримав у результаті двох цуценят, Лю та Мейнян, що билися пліч-о-пліч з хазяїном проти якшів-людожерів у горах Ой-Вей і захищали тил Кращого-із-Людей у баталіях з Мертвими Носіями Рису.

Численний приплід Лю та Мейнян поклав початок породі са-пей.

Від вівчарки ці собаки успадкували відданість і відвагу, від Діда Рік — силу та спокій, а від Суки Талели — погляд, що проникає крізь завіси, і дар убивати невразливих. Шкіра у складках залишилася їм на пам’ять про обман, за допомогою якого вони з’явилися на світ.

Втім, це справи давні та спірні. Досі невідомо, яка половина статуї Суки Талели була жива, а яка — висічена різьбярем із пористого мармуру, через що здатність Талели до дітородіння піддається сумніву мудрецями Вербної Академії.

Не піддається сумніву інше: якщо під час похорону родичі або односельці померлого підозрювали, що труп, накопичивши в землі життєву енергію, одного разу може самовільно встати для подвигів — у могилу клали статуетку са-пея, щоб охороняв. Пізніше звичай поширився повсюдно. Фігурки собак із глини, порцеляни чи срібла почали класти в склепи та усипальниці, щоб прахом не зумів скористатися підступний некромант чи заклинач.

А живого са-пея могли дозволити собі рідкісні щасливчики.

«Язик — небо літньої ночі з плямами туману.

Анус — погляд аскета у небо.

Хвіст — пряник, поданий голодному милосердним.

П’ясток — голівка часнику; товстий, твердий, пальці відходять у боки, як дольки.