Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

Храм стає чорно-білим.

— У передчуванні зрушення племен,

Розломів тверді та кончини миру…

Прокинувшись, ти довго лежиш і дивишся у стелю. Знайома спальня. Після смерті тітоньки Есфірі з’ясувалося, що свій будиночок вона заповіла далекій родичці Генрієтті Кукіль. «Ляльковий будиночок», як сумно пожартував бойовий маг Просперо, розписуючись під заповітом у присутності нотаріуса.

Сон був віщий.

Але зараз тобі не хочеться розгадувати його зміст.

І заміж теж не хочеться.

Хоча барон — завидний кавалер.

Вранці вихідного дня столиця нагадувала пустелю. Населення відсипалося після трудових буднів. Залишалося лише заздрити сонному, вкритому теплими ковдрами населенню.

Заздрість була млявою і нудною, як вуж у затінку паркану.

Копитця віслюка лунко цокали по бруківці вулиці XCVII-го Возз’єднання. Звук горохом відскакував від сіро-жовтої цегли фасадів і йшов гуляти рикошетом — подвійним, потрійним, від стіни до стіни, від краю до краю. Імпровізований бомбулюм бадьорив, проганяючи залишки сну.

Анрі навіть почала наспівувати щось енергійне, у дусі військових маршів.

Віслюк вольностей хазяйки не схвалив. Моргнув розумним оком, затанцював на місці, прядучи довжелезними вухами. Йому хотілося назад у стійло, до оберемка запашного сіна. До думки віслюка, подарованого вігілі Просперо Кольрауном на знак вдячності за чуйність, варто було прислухатися. Особливо коли очі тварини наливалися бурштиновою жовтизною, як зараз. Втім, якби погляд Гіббуса спалахнув криваво-червоним, вігіла не забарилася б дослухатись до застереження. А бурштин можна й проігнорувати.

— Ворушися, Гібе.

Зіниці віслюка звузилися, зробились вертикальними. Дві мурахи чи, точніше сказати, двійко Мурашиних Лордів, що навіки втонули в підступній смолі.

— Ворушися, кажу. Заметуть нам слід, віддам тебе Месропу. Нехай з’їсть на вечерю.

Віслюк у відповідь важко, зовсім по-людськи, зітхнув і трішечки прискорив крок.

— Ах ти, вовча сить… А ще мірабіл!

Будь-кому, хто знається на Високій Науці, — або хоча б тямить у віслюках і конях — слово «мірабіл» говорило багато про що. Плоди мезальянсів між жеребцями-тулпарами зі степових табунів Юк-Таджала, у чиїх жилах текла частка крові диких гіпогрифів, і білими ослицями Баал-Хема, мірабіли цінувалися за розум і відданість хазяям. Тривалість їхнього життя часто перевищувала час, відпущений людям. Підкований «щасливими» підковами на заговорених цвяшках зі срібла, непоказний з вигляду віслюк заввиграшки обганяв чистокровного рисака. Були в мірабілів також інші унікальні якості, але про рідкісні достоїнства вголос не розповідали, побоюючись наврочити.

Зате часто говорили про ціну, ойкаючи та охкаючи. Звести непокірливого тулпара з баал-хемською ослицею завбільшки з тяглову кобилу, — півбіди. А спробуй вигодуй новонародженого мірабіла, неодмінно розоривши при цьому три ячмінні поля; підріж, щоб правильно стояли, вуха; старанно, більше ласкою і вмовляннями, аніж ворожінням, прихили тварину до хазяїна, інакше перша поїздка може стати останньою; замов спеціальне сідло, бо горб мірабілів на початку кожного місяця стає болючим… Точніше, двоє спеціальних сідел — вігіла воліла їздити по-чоловічому, але в певні дні без дамського сідла ніяк.