Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

Слухаючи міркування графа, барон час від часу ствердно кивав, визнаючи зауваження Рівердейла справедливими. Дивно, щоправда, вислуховувати подібні сентенції від ексцентричного старого, врятованого з лабет грабіжників. Але це зайвий раз підтверджувало правильність висновків. Граф ле Бреттен — видатний теоретик ратної справи.

Що стосується практики, то не всім же бути універсалами.

— …це називається готель?! Це називається столиця?! Мені, жінці похилого віку, жити у вугільному ящику?! Та там же чорно, як у дракона в задниці! І за цей склеп — півбінара в день?! Що? Їжа? Я ще подивлюся, що у вас за їжа! Ще понюхаю! Скуштую на смак! Либонь, помиї такі, що й свині гидуватимуть!

Біля конторки, за якою ховався зіщулений Трепчик-молодший, лементувала стара карга. Найбільше карга скидалася на пірата в спідниці. Вірніше, у багатьох спідницях, що гамузом стирчали одна з-під одної. Голова пов’язана криваво-червоною хусткою, але не по-жіночому, а з вузлом на потилиці та двома хвостами, що спадали на широченні плечі; сиві пасма повибивалися назовні. Обличчя черепахи, усе в зморшках, ніс гачком. Ліве око закрите пов’язкою, праве, глибоко посаджене, хижо зблискує. Рукави плетеної кофти закочені по лікоть; пальці на жилавих руках ворушаться врізнобій.

І голос хрипкий, як у голодної ворони.

— Не турбуйтеся, пані! Зараз запалимо свічки! За рахунок закладу! І годують у нас пречудово, не сумнівайтеся! От їх сіятельство з їх світлістю — добрий вечір, панове! — підтвердять. Я вас особисто проведу, щоб не спіткнулися, борони Вічний Мандрівцю! Ось, я вже й канделябр узяв… Чого ж ви проти ночі приїхали, пані? Ви б зраночку, завидна…

— Коли треба, тоді й приїхала! — каркнула бабця. — Ранком йому, костоїду! Може, взагалі не треба було приїжджати? Та й інших дурнів віднадити?! То я можу…

Здорове її око з підозрою косувало на «сіятельство зі світлістю», що ввійшли в хол. Мабуть, пройдисвіти залітні! — читалося в погляді.

— Що ви! Як можна! Я не те хотів сказати… Дозвольте, я прислужу…

Трепчик не сумнівався в умінні гості віднадити кого завгодно. Така і Вічного Мандрівця з неба зживе. Вхопивши один з вузлів карги, хазяїн крекнув від натуги. Але впорався і, насилу втримуючи канделябр із трьома свічками, кинувся до входу на чорну половину готелю. У цей момент граф, на подив Конрада, рішуче рушив до карги. Майже не спіткнувшись і нічого не перекинувши, зупинився за два кроки.

З достоїнством вклонився:

— Дозвольте відрекомендуватися, пані. Ернест Рівердейл, граф ле Бреттен. Ми, мабуть, будемо сусідами.

Карга витріщилася на графа, і раптом відносно спритно зобразила реверанс.

— Аглая Вертенна. З нетитулованих нобілітів Альгамбри, твоє сіятельство.

— Барон фон Шмуц, — миттєво опинився поруч Конрад. — Даруйте мою цікавість, пані… Чи не родичка ви Лайзі Вертенні?

— Внучка вона моя… А чому ви запитуєте? Ви її знаєте, Лайзочку?

— На жаль, не маємо честі, — граф перехопив ініціативу. — Але, здається, всіх нас привели сюди схожі обставини. Ви, пані, теж одержали листа?

— А ви звідки знаєте?

Барон двозначно розвів руками.

Найкраща відповідь у його становищі.