Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

— Заселення в готель «обитель героїв» двох нових постояльців.

— Перший — це ти, Конні, — з розумінням примружився Цимбал. — Дуже, дуже розумне рішення. І оригінальне. Нам і справді небажано закривати готель, привертаючи зайву увагу. А так наш співробітник у приватному порядку…

— Ти помиляєшся, Віль. Я говорив не про себе.

— Про кого ж?

— У готель заселилися Ернест Рівердейл і Аглая Вертенна. Дід квестора Джеймса Рівердейла і бабуся квестора Лайзи Вертенни. У поєднанні з поселенням такого собі Конрада фон Шмуца, дядька квестора Германа…

Ніхто не встиг помітити, як капітан Штернблад вивернувся з-під пальців масажиста і спершу сів, а потім устав і ступив до столика барона. Сам масажист секунду-другу розминав порожнечу, після чого очманіло витріщився на тапчан, де тепер ніхто не лежав.

Крихітні, майже дитячі стопи капітана були в мильній піні, що нітрохи не заважало Штернбладу рухатися по слизьких кахлях підлоги.

— Ти мене дивуєш, Занудо, — старий приятель по службі в полку кавалергардів, шибайголів і викрадачів дівочої честі, капітан міг дозволити собі такий зворот і поза прокураторськими термами. — Довідавшись про лихо, що спіткало молодь, старші родичі цілком природно поспішають до столиці…

— Звичайно, Рудольфе. Просто дивно поспішають. Довідавшись про лихо, що спіткало онука, — до речі, скажи мені: яким чином довідавшись? — Ернест Рівердейл менше ніж за добу встигає дістатися до Реттії від кордону Бірнамського лісу. Ясна річ, дрібниця. Рукою подати. Тиждень скакати на змінних конях — а тут за вісімнадцять годин. Я вже не кажу про бабу, котра «цілком природно» ледве ходить…

— Цікаво, — очиці Штернблада зблиснули. — Виходить, вони довідалися заздалегідь? Їх хтось попередив?

— Твоя правда. Граф ле Бреттен згадував про якийсь лист. Старий упевнений, що я одержав такий самий.

— Ви не одержували листа, бароне? — втрутився голова Месроп.

— Ні. Але припускаю, що таємничий відправник послав відповідне послання на адресу батька Германа, мого брата Хальдріґа.

— І ми можемо незабаром чекати прибуття вашого брата до столиці?

— Навряд чи. Скоріш за все, одержавши листа, в якому йшлося про Германа, мій брат спустив його в нужник. Даруйте мені вульгарність, панове. Стосунки батька з сином не завжди безхмарні.

Відповідаючи, Конрад виразно уявив брата. Лаючись і проклинаючи геть усе, за хвилину до цього порізавшись при голінні мисливським ножем, Хальдріґ бгав у кулачищі роздрукований конверт. Нужник у картині не фігурував, але, поза сумнівами, перебував десь поблизу, жадаючи здобичі. Синові, про якого йшлося в посланні від невідомого доброзичливця, пропонувалося провалитися в пекло, і не змушувати шляхетного батька розбирати карлючки, від яких у справжнього дворянина голова йде обертом, а в руках з’являється непристойне тремтіння. Такі сини — ганьба батьків, вони можуть зв’язуватися з лихварями, з Орденом Зорі, з некромантами Чуриха, з Нижньою Мамою — родина й пальцем не поворухне…

Барон був упевнений: якби він звернувся до Просперо Кольрауна чи до Месропа Серкіса з проханням показати цю сцену, як вона відбулася в реальності з допомогою магії, — картина не змінилася б ні на йоту.

Ну чому лист не прийшов на адресу обер-квізитора?

Чому доля така байдужа до Германа?!

— Листа, листа… — король щільніше загорнувся в простирадло і з істинно монаршою величчю пройшовся від басейну до тапчана. — Ви, бароне, звичайно ж, не знаєте, хто відправник? Який зміст цих злощасних листів?