Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

У номері на Конрада чекала депеша. Глава Всевидющого Приказу, прокуратор Вільгельм Цимбал запрошував барона завтра, на восьму ранку, на чашку гарячого молока. І не в Приказ, а на приватну заміську віллу. Карету мали подати до входу в готель на початку восьмої.

«Ось тобі, бабусю, й вихідний!» — подумав барон, невлад згадавши пані Аглаю Вертенну.

Вілла прокуратора Цимбала була збудована у стилі еклект-класицизму. Знавці захоплювалися, естети цокали язиками, «доброзичливці» підраховували, скільки бінаров з державної скарбниці… Але підраховували нишком: Вільгельм Цимбал не заохочував увагу суспільства до свого приватного життя. Запитання, що починаються сакраментальним «А чи може чесна людина…», повинні враховувати головний аргумент: якщо другого короля підряд влаштовує прокураторське уявлення про честь і можливості людини, значить, так і мусить бути.

Далі — тиша.

Колеса карети зашелестіли по гравію доріжки. Об’їхавши газон, над яким третє століття підряд трудилися кращі стригалі Реттії — віллу Цимбал перекупив у Гнея Лукулла Костреця, вельможі, що розорився, багато в чому заради цього газону — агітатор осадив коней біля парадного під’їзду.

— Приїхали, ваша світлосте!

Тротуар облямовували кущі самшиту й розмарину. Від квітника, розбитого перед криптопортиком, долинав аромат пізніх фіалок. У супроводі дворецького, вишуканого, як кручені вежі Чуриха, і загадкового анітрохи не менш, Конрад зійшов мармуровими сходами, оминув простий, зі смаком обставлений атріум і рушив круглим коридором, що оперізував віллу. Праворуч коридор обгороджувала колонада. Потрійні пучки тонких гладких колон зі скульптурними капітелями, з яких проростали нервюри підпружних арок і риштовань напівциркульних склепінь перекриття, завжди викликали в барона замилування. Ні, не пишнотою тутешньої архітектури, а власною працьовитістю — розкриття широко відомої «Справи про зодчого Труцидаторе і кривавий шнурок» багато в чому завдячувало годинам, проведеним у скрипторіях Ліги Махінаторів. Нудило від усіх цих пілонів, пілястрів і архівольтів, а «облямівка зубчаста прорізна орнаментальна» викликала внутрішнє здригання.

— Сюди, прошу вас…

Дворецький вказав на вхід до терм, розміщених у прибудові — окремому будинку, увінчаному куполом. Увійти в терми можна було й знадвору, але, напевне, сьогоднішній ранок налаштовував на конспірацію. Хоча про яку конспірацію може йтися на віллі прокуратора, де зайві очі давно заплющилися навіки? Або інакше: про яку конспірацію можна говорити в блискучій Реттії, де будь-яке «апчхи» стає надбанням мас раніше, ніж людина втреться хусткою?

Так і живемо, у єдності протилежностей.

— Пан прокуратор чекає. Ви зволите роздягтися?

Заходити до терм одягненим? Серед голих щиколоток, сідниць, животів і спин бути символом манірності? Ні, Конрад рішуче не бажав виставляти себе на посміховисько. Хто б не зібрався раннього ранку в гостях у Вільгельма Цимбала, бажаючи зануритися в басейн і розімліти у парильні — ці люди знали, що роблять і навіщо. Навіть якщо їм просто спало на думку влаштувати годинку дружніх викриттів.

Жестом відіславши дворецького й відмовившись від допомоги слуг, барон роздягся в тісному аподитерії, загорнувся у махровий рушник і безтрепетно ступив на прийом до начальства.

— Доброго здоров’я попарившись, панове!

— Конні! Який я радий тебе бачити! — господар будинку всіх зустрічав цією улюбленою фразою. Навіть державних злочинців, приведених на допит у кайданах. — Хочеш вина? Мені привезли дивовижний аморетійський трокенберг…

— О ні, Віль, — обер-квізитор відразу прийняв запропонований тон. Уміння тонкими фібрами душі відчути настрій вищої за званням особи та підхопити його — запорука кар’єри. Цинічно? Так, але не занадто. Особливо, якщо в приватних бесідах ти й прокуратор Цимбал давно облишили казенне титулування. — Ти ж знаєш, я зранку не п’ю. Хіба що соснівцевий морс…

— А серце не заженеш?

— На моє серце ще не виріс настільки колючий соснівець. Які наші літа?

Вільгельм Цимбал розреготався у відповідь. Він був однолітком барона, але виглядав набагато старшим. Рано роздобрішав та облисів, обличчям мав зморшкувате, як печене яблуко. Відростив із залишків волосся на потилиці ріденький хвостик і незмінно збирав його в чорну торбинку з шовку, тому нагадував спритну мавпочку. Таких безневинних звірят носять на плечі мандрівні шаржери, пропонуючи бажаючим спільний портрет: «Щоб відтінити цією потворою природну красу замовника!»

І в усій Реттії заледве знайдеться десяток драконів небезпечніших за мавпочку, що очолила Всевидющий Приказ.