Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

«Найвідданіші» — двоє прапорщиків, у чині явно днів кілька, не більше — гордо виструнчились. Збиті на плече ментики, короткі, в шнурах, галунах і стрічках, мало не попадали в траву. Конрад зітхнув ще раз. Ну звичайно, нашому півникові ніхто не пояснив, а якщо й намагалися, то півник не слухав, а кукурікав…

— Під час дуелі зі співробітником Всевидющого Приказу, якщо сторони відмовляються вирішити справу миром, секундантів, юначе, бути не має. Дуельний Кодекс, стаття «Про окремі випадки», параграф тридцять другий, — барон згадав зануду-стряпчого й скривився, як від зубного болю. — Ось наші «секунданти», єдині й неповторні. — Він кивнув на дві шаблі в піхвах, що мирно дрімали на камені.

Ці шаблі годину тому доставив кур’єр зі спец-арсеналу, разом з розпискою про видачу, завіреною суперінтендантом Марком Хропунцем — чоловіком, поруч із яким скрупульозність барона виглядала нехлюйством чистої води.

Біля каменя, просто на траві, лежав восковий таблетон і стилос-самописець, гостро заточений на кшталт шпаги.

— Ви знущаєтеся, добродію? Ну гаразд, вам недовго залишилося!

— Вгамуйтеся, юначе. Ваші старші товариші, знаючи Дуельний Кодекс краще за вас, розсудливо відмовилися потурати глупству палкого корнета. І правильно зробили. Під час дуелі з квізиторами краще обійтися без зайвих свідків. Від ганьби це не рятує, але бодай зменшує її розміри… Втім, як вам буде завгодно. Ми захопилися. Починаймо.

Акуратно відклавши шаблі вбік, барон заходився роздягатися. Не кваплячись, згорнув плащ із каптуром; поверх склав камзол, слідкуючи, щоб не пом’ялися розрізні, із застібками, рукави. Купку прикрасили пояс, формений трикутний капелюх і перука. Відразу стало прохолодно. Правда, спину зігрівав погляд корнета, що палав люттю. Сам Лефевр, нітрохи не дбаючи про збереження майна, накидав одяг неохайною купою. Залишившись у батистовій сорочці з мереживним коміром, він картинно розминав плечі, змахуючи то правою рукою, то лівою.

— Прапорщики аплодували.

Схоже, корнет був улюбленцем полкової молоді.

— Довго мені чекати, добродію?

— Ідіот, — констатувала шабля, яку барон саме витяг з піхов. — Ще й нетерплячий. Конні, знеслав дурня, і ходімо звідси. В арсеналі вечірка, ми із Брюнхільдою не хочемо спізнюватися.

Обличчя корнета торкнулася задума. Він зробив глибокий випад, продемонструвавши, що й розтруби халяв чобіт теж обшиті в нього мереживом, потім випростався й обережно взяв у руки другу шаблю.

Потримав.

Потягнув клинок назовні.

— Давай, давай, — підбадьорила Лефевра шабля, блиснувши муаровим візерунком. — Чи не пам’ятаєш, за який кінець мене тримають?

Оплески прапорщиків виродилися в обережне поплескування. Здавалося, у панів офіцерів змерзли долоні. От, мовляв, гріємося, як уміємо.

— Дивіться, юначе… Щоб потім не казали, що я вас не попередив. Сподіваюся, ви пам’ятаєте, чим караються тілесні ушкодження, завдані співробітникові Всевидющого Приказу? Нам навіть руки на себе накласти не можна — з того світу повернуть і покарають з усією суворістю закону…

Різко змахнувши шаблею, барон навскоси рубонув себе по передпліччю. Корнет сіпнувся, хотів був скрикнути, але захлинувся й закашлявся. Замість рани, крові та інших жахів пролунав безглуздий, кумедний звук. «Ляп!» або «хлюп!..», щось схоже на це.

— Неабияк ляпнуто, — хихикнула корнетова шабля-торохтілка; — Кримхільдо, зізнайся: тобі сподобалося?

Кримхільда відмовчувалася. Зате здригнувся на траві стилос, підповз до таблетона, торкнувся воску вістрям і завмер, чекаючи наказу. Прапорщики, як по команді, перестали ляскати, боязко косуючи на балакучі шаблі та бадьорий стилос. Мабуть, новоспечені офіцери пожалкували через необачне рішення бути секундантами.