Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

— Ось таким чином, — підсумував барон, стаючи в позицію. — Не турбуйтеся, ваша честь одержить повне й остаточне задоволення. Без побоювань бути покараним з боку влади. Почнемо?

— Почнемо! — сіпнувся корнет, втрачаючи залишки холоднокровності. — Якщо ви думаєте, що чин укупі з цими дурними шаблями допоможуть вам…

Не витрачаючи часу на розвідку, він кинувся вперед, молотячи шаблею, як ціпом. Барон відступав, тримаючи дистанцію. Лише двічі він прийняв клинок на клинок, відводячи атаку вбік. Дзенькіт, іскри від удару металу об метал ще більше розохотили юного Лефевра. Корнет вирішив, що весь попередній спектакль було розіграно, аби заморочити йому голову й змусити відмовитися від дуелі з цим маленьким фанфароном. Нічого, зараз ми покажемо, хто тут мильна булька, нишпірка нещасна, а хто — гордість легкої кавалерії…

Ось, значить, вам, добродію, з розмаху — «голуб сідає на праве плече».

А ось, значить, вам, добрордію, «голуб сідає на ліве плече».

А ось, добродію, «мама цілує в чоло». Коротко, від ліктя.

З «чолом» вийшла неув’язочка. Коли корнетовим «голубкам» не вдалося загидити плечі барона, Конрад зробив короткий крок назад і вбік, переводячи шаблю по дузі вістрям до землі. У Кримхільди на хрестовині зсередини кріпився «палюх» — пласке кільце з металу, розкуте в щиток, що захищав великий палець. Ця конструкція давала змогу зручніше тримати зброю і з більшою ефективністю використати інерцію важкого клинка при закручуванні удару. Ось як зараз, наприклад.

— Ляпсус! — вдоволено прорекла шабля, смачно припечатавши знизу зап’ястя корнета. — Маємо честь повідомити про незаперечний факт. Овідію, записуй: наша світлість осоромила корнета Франца Лефевра один раз!

Стилос швидко застрочив по таблетону. Написані рядки, виникаючи на воску, спалахували темним полум’ям і зникали невідомо куди, залишаючи чисту поверхню.

Прапорщики дружно позадкували, творячи знаки від пристріту.

— Досить? — запитав барон, дивуючись, звідки шабля знає ім’я запального корнета. Поінформованість спец-арсеналу в найрізноманітніших питаннях давно була темою для розмов у середовищі квізиторов. — Пропоную вважати дуель закінченою…

— Нізащо! — видихнув Лефевр і кинувся в бій.

По краю галявини з акацій облітало рябе листя, байдуже до дуелянтів.

Карету барон перед початком дуелі відпустив, про що тепер добряче жалкував. На околиці не те що агітатора — звичайного візника не піймати. А до «Притулку героїв» з півгодини тупати доведеться.

Смерком.

По вибоїнах.

День видався важким. Обер-квізитор втомився, як гонча, що загнала дюжину лисиць. З тією лише різницею, що він ще нікого не загнав. Ну хіба що сім разів знеславив зухвалого корнета проти одного-єдиного непрямого сорому в гомілку. Вивернулося-таки, щеня. Та нехай. Ідеали недосяжні, не варто даремно терзати печінку.

Хотілося дістатися до готелю, впасти в ліжко і провалитися в сон.

— Ану геть, голото! Краще покажіть мені дорогу до готелю, і я готовий буду вам заплатити…

Знайомий голос. Деренчливий високий тенорок. Здається, зараз візьме й почне викладати «Повість про дім Рівердейлів» знову, з самого початку.