Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

— Справжнього імені не знаю. Тільки прізвисько. Вільні метальники із загону Лобіо Трецці прозвали її Веретеницею. Така ящірка, кольору бронзи, дуже схожа на змію. Захопивши здобич, ящірка починає швидко обертатися на кшталт веретена, перекручуючи й розриваючи жертву. Не знаю, що малося на увазі, але більше ми з Веретеницею не зустрічалися. Командор Лобіо казав, що вона вміла бачити вночі. Як кажан. Вона бачила тепло живого тіла. Лобіо розповів мені, як приховував від метальників, що в нього гарячка — одна Веретениця побачила і крадькома зварила йому настій від лихоманки…

Капітан зітхнув, згадуючи жінку, що поцілила в нього хлібною м’якушкою тричі з дюжини. Даму своєї мрії. Найкращу жінку в житті Рудольфа Штернблада.

— Думаю, вона померла, — підсумував капітан. — Від старості. Минуло стільки років…

А вігіла згадала, яких тільки наклепів не зводять шахраї на безневинну веретеницю. І молоко вона в корів ссе, залишаючи корівкам на згадку гнійні пухлини; і від чуми рятує, якщо з’їсти веретеницю сирою, і на людей кидається, і отруйна понад усяку міру…

Десь вдалині майорів привид немолодої, негарної жінки — уособлення марновірства, яке одного разу збулося.

— Дядечку матросе, можна мавпочку погладити? Не вкусить?

— Краще не треба, малий. Вона не любить, коли її чіпають чужі люди.

— Сам ти малий, — ображено шморгнуло носом хлоп’я років семи. — Сам ти чужий. А я тут живу, з мамкою…

Він утерся полою довгої сорочки, що становила весь його одяг, і гордо покрокував у куток, де видерся на здоровенну скриню і з незалежним виглядом відвернувся до стіни. Не треба, мовляв, мені вашої мавпи. Обійдуся. Але відразу забув про образу, щойно рипнули двері, пропускаючи в кімнату господиню. Від протягу полум’я обох свічок здригнулося, по стінах метнулися гротескні тіні. Здавалося, сам будинок зарухався, прикидаючись кораблем під час хитавиці. Господиня, миловидна стомлена жінка, поставила на стіл велику глазуровану миску. Кроляча печеня з бобами дражнила ситою парою.

Кімнату наповнив запах часнику.

— Мені Міхаль розповів, як ти його сьогодні виручив. Спасибі, добрий чоловіче. Це ж пацюки! Скажені пацюки! Їм людину ножем штрикнути… — господиня не стрималася, схлипнула й поквапно відвернулася, нібито поправляючи капор.

— Годі тобі, Брихто! — прогудів кульгавий злодій, сякаючись. — Розвела сльоту…

І це вона — злодійка на довірі? Ніколи не скажеш. Злодійка має виглядати інакше. А тут — простенька домашня сукня, скромні мережива, намисто з темного сердоліку… Сіра мишка: голодна, холодна, нещасна. Овал Небес! Ось і ти, подруго, попалася на гачок. Так і треба, ця жінка просто зобов’язана викликати співчуття. Інакше в довіру не втертися. З хижою ласицею всяк буде насторожі!

Брихта витягла із шафки пару бляшаних кухлів, ложки та велику обплетену лозою сулію.

— Пригощайтеся. У вас розмова чоловіча…

На порозі вона не витримала, обернулася:

— Ось із ким тобі дружбу водити треба! З такими, як Родні. А не з твоїми буцегарами…

Грюкнули двері. Полум’я свічок станцювало фінал балету «Принцеса без дракона». Міхаль крекнув, зручніше влаштовуючи ногу, закуту в лубок; потягнувся до сулії.

Хлюпнув обом:

— Ну, за тебе, Родні! Якби не ти, я б уже риб годував…