Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

Поки Гвоздило виголошував заздоровницю, мавпочка моторно заволоділа кухлем матроса. Встромила мордочку, принюхуючись, відчайдушно чхнула й відсунула кухоль подалі. Добре хоч не перекинула, не розлила.

— Вгамуйся, Анрі, — погрозив моряк пальцем. — Ти шмурдяку не п’єш. А я вип’ю…

Мавпочка скорчила потішну гримасу. Ех, подруженько, недооцінила ти залізного барона! Гарна ідея, та не твоя! Мавпячий ефемер, яким Конрад запропонував вігілі «накритися», йдучи на зустріч зі злодієм, мав ряд незаперечних переваг. При мавпі говорять без остраху. Інша річ — портова повія. У повій не язик, а помело; повій у ліжко тягнуть, а не за стіл. Мавпочка не зобов’язана цмулити жахливий шмурдяк, може коверзувати щодо їжі, а знадобиться — обстежить хоч весь будинок, від підвалу до горища.

Основними недоліками були вимушена «обітниця мовчання» і надокучливий інтерес хлопчиська. Дозволяти гладити себе тією ж лапою, якою щойно витирали мокрого носа, вігіла не бажала категорично. Спасибі баронові — віднадив шмаркача.

— Вона яблука їсть?

Рано зраділа.

— Їсть, якщо чисті. Брудними Анрі жбурляється. І дуже влучно.

Малий спритно зістрибнув зі скрині й вискочив за двері.

— Ти де по кафці фрустрити вивчився, Родні? Моряк, не з фартачів, а фрустриш так, шо любо-дорого…

Тут, у помешканні Брихти, при господині й хлопчикові, Гвоздило «кафкою» не зловживав.

— Це я тепер моряк. Ми з Леоном Карнаухим в Анхуесі, знаєш, які діла вертіли? Нас казенний триндар здав: Леонові — зашморг, кузарям — алмазні копальні, а я втік. Вирішив подалі станцювати, найнявся на барк «Щасливий порятунок», до капітана Шарки. Рік, другий, дивлюся: рейси наваристі, команда в долі… Від добра добра не шукають. Лишився плавати…

— Зав’язав? На гордіїв вузол? Буває. І не такі фуцирі зав’язували… Був у мене в Бадандені знайомець, Санчо Прочухан. Штуцер — Мама моя Нижня! Будь-який замок — його, хоч на дверях, хоч на скарбниці, хоч від Овалу Небес! Синдикат Маландринів грамоту Санчесу виписав, почесну, на віки вічні…

Барон зачерпнув ложкою кролятини з підливою.

— Санчо Прочухан? — перепитав ніби побіжно. — Нє, не знаю. Мені Карнаухий дзвонив про бідового грамотія, так його Санчесом Панчохою кликали…

— Він самий і є. Знаменитий кузар, з тертих.

Відповідь Анрі знала заздалегідь, за мить до того, як Гвоздило розтулив рота. Байки стряпчого, трирука тінь, слизьке ім’я злодія, що постійно випадає з пам’яті, щасливий порятунок Гвоздила з в’язниці, бійка в порту — мозаїка складалася по шматочках. Без Високої Науки тут не обійшлося. Незначні з першого погляду, деталі, поєднання часу й місця, слова й погляду, — все це говорило мантисі ще й про інше.

Трирука тінь кульгавого злодія краєм падала на шестеро тіней зниклих квесторів.

Зливаючись в одне ціле.

Не даремно вона наполягла на своїй присутності тут! Правда, довелося зробити неабиякий гак, залишивши вдома Гіббуса. У Мірний Гай, де стояв будинок Брихти, добралися дуже пізно.

— Я яблуко приніс! Чисте!