Розділ «Прокляття»

— Ви б язики притримали, люб’язні! Видихлось? Згинуло? Прокляття великого — ні, найбільшого! — Сивобородого Нихона? Згубника Паленого Покляпца?! Винахідника скріп-горгулій?! Ви мене дивуєте...

Завусенці опустили очі.

— Він вашим предкам що сказав? «Нехай тяжіє до кінця віку!» А Нихонове слово — твердіше від каменю. Я ж знаю! У мене й диплом, і дисертат...

— Ех! — зашептався народ. — Он воно як!

— Чула, Маласю?

— Ага. Як сказав, виходить, так і буде.

— До кінця? Це скільки: до кінця?..

— Ну, якщо диплом, тоді зливайте воду...

Тяжке зітхання вирвалося з вуст яснозавусенців. Ніби осінь закінчилася, не почавшись, і подув холодного вітру пронісся над двором. Брешка Хробачиха зойкнула, злякано затуливши рота долонею.

— Та за що ж нам така кара?!

— Прадіди провинилися, а нам страждати?

— Де ж справедливість?

— Уж сто років в обід...

Староста бочком присунувся ближче до малефіка.

— А прибрати його як-небудь не можна? — вкрадливо поцікавився він. — Зняти, розточити, у меду виварити? Ви ж самі казали — ваша це, мовляв, справа. А ми б, ясний завусенець, у боргу не зосталися. Ви не сумнівайтесь, віддячимо!

Говорив Юрась тихо. Але яснозавусенці раптом притихли, і Ложкаря почув кожен.

— Зняти Нихонове прокляття? Та ви смієтеся, пане?! Не народився ще той маг, хто б слово Нихона назад вернув! Навіть за хабар! Посоромтеся!

Маланка Невдала жалісливо хлюпнула носом.

— І що, ніякої управи на заразу не знайти?

— Ніякої! — розвіяв Андреа боязку примару надії.