Розділ «Прокляття»

І вголос подумав, дивлячись на Хробачиху:

— Але ж і ця дуляка когось любить. Якщо досі жива...

— Плітки вона любить, — буркнув похмурий трактирник.

Учора ввечері він улаштував всім відвідувачам святкову знижку. Сьогодні ця ідея вже не здавалася йому такою привабливою.

— Ні, — не погодився Кемуль. — Плітки до уваги не беруться.

...Малефик зітхнув і відпустив пратеритні нитки.

Минуле почало танути, глибоководною рибою вертаючись у безодні людської пам’яті. Минуле втомилося анітрохи не менше від мага. Спершу тебе без зайвих церемоній витягають на поверхню, де ти мало не лопаєшся мильною булькою; потім обтрушують пил, крутять, розглядають з усіх боків... І не захочеш, а стомишся. Фігури Ніколая Теслі, п’яниці Сича, Тьомки й Сьомки, Баськи Хробачихи витончувалися, стаючи прозорими...

Зникли.

Замість прадідів і прабабів у дворі стояли правнуки й правнучки. Прийшли всі, кого кликали. Ніхто не ухилився. Правда, їхні спогади мало що додали до картини, яка постала перед малефіком під час розповіді Юрася Ложкаря.

Люди з надією дивилися на столичного гостя. Магістра Високої Науки, мага вищої кваліфікації. Люди чекали його слова. Вердикту. Вироку. Риски під сотнею проклятих років.

А маг вагався.

Виходячи з трансу, він устиг прощупати складки Вишніх Емпіреїв над селищем. А деякі виміри зробив ще вранці, під’їжджаючи до Ясних Завусениців. Результати спостережень лише підтвердили те, у чому малефік не сумнівався з самого початку.

Але озвучувати висновки він не поспішав.

— То що, майстре? Теє... Вивчили? — не витерпів нарешті староста.

— Вивчив, — кивнув Андреа Мускулюс.

— І... як? Вивітрилося?

— Згинуло?

— Видихлось?

Малефік ледь-ледь — щоб не наврочити кого ненароком! — розплющив третє око, «воронячі баньки». Коли він хмуро обвів присутніх поглядом, люди позадкували. Завусенців мороз продер по шкірі. Але тікати ніхто й не подумав.

Усі прагнули почути відповідь.