Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— От молодець! У саме воно вцілив!

— Так, Спів — хлопець, що треба! Молодий, а життя знає!

— Ет, таких би більше!

Його хвалили, плескали по плечах. Рутенія нарешті розплющила очі і злякалася. Стільки людей навкруги. Як вони помістились у малій хатці? За невеликим столом? Здалося, сюди ввіпхалося все село.

— О, прокинулася! — сказала господиня. — Нарешті! Думали, будеш до ранку спати. Ходи до столу!

А на столі вже парував борщ, стояла величезна миска з пампушками, натертими часником. Нарешті Рутенія зрозуміла, від чого прокинулася: все навкруги було просякнуто запахом смакоти. Вона ковтнула слину:

— Доброго вечора, люди добрі.

— І тобі добра, знахарко.

Вочевидь, Золота вже попрацював. Тепер чекай прохань про зцілення. Але цим людям Рутенія з радістю допомогла б: були вони їй чимось приємні. Обличчя були прості й водночас осяяні внутрішнім сяйвом. Думки перервали чергові припросини до столу.

Золота вже був там. Щойно вона приєдналась і зопалу проковтнула дві миски борщу, Спів заговорив. Своїм хрипким і немузичним голосом. Але чомусь він уразив Рутенію. І не лише її — всі покидали ложки. Хлопець знов заспівав, і очі людей сповнилися світла. Воно лилося, вихлюпувалось назовні, відбивалося в очах сусідів, підсилювалося, закручувалось у вихор, в який затягувало і їх, і цю хату, і час, і небо, і зорі, і завтрашнє сонце, і вчорашні незлагоди…

Він скінчив спів. Тиша опанувала хатою. Дрова у грубці перегоріли, і червоні відблиски жару полишали глибокі тіні.

Згодом люди розійшлися, і в хаті лишилися Спів, Рутенія, Золота й господиня, вдова Білка.

— Ет, Співе, Співе… Твої пісні — це душа наша. Але твій прихід — завше нещастя. Завше турботи. Завше переслідувачі… І чого ти такий бідовий, сину?

— Не я бідовий, Білко! Земля наша бідова. Стогне вона. Добра хоче. Свободи. І поки буде Ахруман, поки мовчатимемо, не противитимемось насильству і злу, доти й буде біда ходити за нами по п’ятах.

— Ех…

— Ну чого ти зітхаєш? От прийшли вони, послухали мене. Частка надії вселилася в їхні душі. І що? Завтра вони прокинуться, візьмуться за вила, граблі, лопати, борозни… і підуть на городи. Не повстануть вони проти Воронової влади… Бояться… Є в мене мрія…

— Яка? — спитала Рутенія.

— Хочу написати пісню, що позбавила б людей страху. Я вмію вселяти надію, та не можу викорінити страх. Не можу!

Він обперся ліктями на коліна і опустив додолу голову. Потім знову заговорив:

— Мені б мою кобзу… Ні, твоя, Білко, теж дуже хороша. Але моя… Її знищили… Я нову пісню пишу. Про надію. Про час. Іще не закінчив, але хочу заспівати. Мушу.