Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Воєвода тим часом глянув на воїна-ката:

— Чого стоїш? Наказу не чув?

Воїн глянув на воєводу, на Білку, підійшов до жінки і всадив шаблю в серце. Білка зойкнула, ноги її підкосилися, і вона повільно опустилася додолу. Спів кинувся було до неї. Воякові руки його спинили. Невідомо де він взяв сили і за мить вивільнився з міцних рук…

Довга шабля прошила тіло співця. Той здивовано опустив погляд, торкнувся руками вкритого кров'ю леза, глянув на Білку…

…постояв ще мить, і впав…

Золота з силою стис відьмині руки.

Вояки хутко забралися геть — вони виконали свою роботу.

Родичі позабирали тіла вбитих. Жінки плакали, чоловіки ховали очі.

Рутенія встала. Лице її було мов машкара — холодне і застигле. Золота обняв її і повів геть із села. Підбіг хлопчина і показав, де сховані коні.

Йшли, не криючись: ніхто не звертав на них уваги. Сьогодні у селян свої клопоти — поховати загиблих, поспівчувати сім’ям, задуматися над власною долею й уночі, обнімаючи свою половинку, подумати: «Добре, що не нас спіткало це лихо…»

Золота вів напівживу відьму й не знав, що робити далі. Сталося страшне. Вони були цьому свідками і не могли нічого вдіяти. Своєю силою воїнів не здолати, застосувати чари — видати себе. Вони не мали права на втручання. Та від цього гіркота з серця не зникала і тягар з душі не звалювався.

Село вже було далеко позаду, а вони все йшли пішки. Однією рукою Золота тримав коней за віжки, іншою — обіймав Рутенію.

Раптом відьма зупинилася.

— Тут страшний світ! Страшна країна. Страшні люди. Вони стояли й мовчали! Вбивали їхніх сусідів, родичів, у них на очах! А вони стояли і дивилися… Мені страшно, Золото! Холодно! Дуже холодно!

Відьма зіщулилась і затремтіла. Заплакала.

Холодно. Скільки можна жити в холоді? Чому я жива? Чому не вмираю? Чому страшний кашель, що розриває легені, не вбиває мене?

Мені не дають померти. Я потрібна. Мене бережуть. Мене ламають. Мене перекроюють на свій лад. Він щось хоче від мене. Мої сили? Мої дзеркальні сили? Чого він хоче? Він не каже.

Пустка. Порожнеча. Стін немає! Йди, куди хочеш — однаково вернешся. До каменя замість ліжка.

Все попереду і все позаду. Сонце ніколи не зійде над видноколом. Туман не буде стелилися над річковим плесом, і риба не виграватиме на сонці лускою.

Сонце. Я все ще пам’ятаю сонце! Я пам’ятаю батька! Його теплі руки. Його усмішку.