Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Воєвода кивнув одному з воїнів. Той витяг шаблю, підійшов до першого в шерензі чоловіка і рубонув.

Розбризкалася кров.

Хтось заплакав. Чоловіки стисли зуби і рвонулися було вперед. Жінки стисли руки чоловікам, і ті спинилися.

Воєвода тихо спитав:

— Де Спів?

Плач припинився. Мовчанка запала ще затятіша.

Воєвода кивнув воїну, той підійшов до наступного бранця і рубонув навскоси.

Калюжа крові перетворилась на річку.

Якась жінка впала на землю і заридала.

— Де Спів?

Сльози. Крики. Прокльони. Все це разом, немов з високої гори, полетіло на воєводу.

— Не мене проклинайте! — Його крик перекрив гамір. — Себе проклинайте за мовчанку, Співа — за те, що прийшов у ваше село! Де він?

Знову тиша.

Воєвода махнув головою, й кат наблизився до Білки. Очі її розширилися, та вона мовчала. Мовчала!

«Ну скажи, чи що? Він же втік!» — мало не скрикнула відьма. Вона вчасно стрималася.

— Я тут! — громом прозвучали слова. — Лишіть людей у спокої.

«Дурень! Дурень! Ти дурень, і Білка дурепа, і все село дурні, і я разом з ними!» — кричало все всередині відьми. Вона щосили стисла кулаки. І відчула, що їх стискають Золотині руки.

Воєводине обличчя засвітилося радістю.

— А-а-а! Які люди! Та на нашому святі! Сам Спів прибули! — знущався він. — А ходіть-но сюди! Просимо пана до кайданів!

Спів наблизився.