Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Співе, поговоримо потім. Сон-павуки не будуть вічно плести свою павутину.

Їхали й прислухалися, чи не шелесне позаду гілка, чи не зачується тупіт озброєного загону… Та було тихо. Ніч розсмокталася, і їй на зміну прийшов затягнутий хмарами день. Тепліше не стало — грілися самими лише думками про тепло.

— Тут село неподалік є! — озвався Спів.

— І що? — спитав Золота.

— Там мене знають… Можуть сховати у разі чого…

— Гаразд, відвеземо тебе туди. А як про це село знають і твої войовничі друзі?

— Селяни мене не видадуть. І ви там можете перебути кілька днів, у теплі, коло вогнища. Га?

Рутенія мовчала: не хотілося зупинятись. Але руки закоцюбли, а ніг вона не відчувала зовсім. Страшенно хотілося з’їсти чогось гарячого і рідкого. Юшки з рибою і грибами, рясно приправленої травами, щоб аж у носі крутило. І запити кухлем гарячого меду… А Спів підливав масла у вогонь:

— Там так готують! Ой, як там готують! Борщ — за вуха не відтягнеш. А який там мед! І ще в них є один напій, такого немає ніде. Називається горілкою, бо у вогні горить! А коли вип’єш, всередині все полум’ям палає, і добре так одразу стає… Куди там меду братися…

— А щоб тебе! Веди до свого села! — не витримала Рутенія.

Золота з радістю надав ходи. Кінь його наче відчув скорий відпочинок — з новими силами взявся за дорогу.

— То довго ще? — ближче до вечора спитав Золота.

— Так ось же воно!

Проминули розлогі дуби і побачили розписані хатні віконниці. Спів скочив з коня, побіг наперед, стукаючи у першу ж хату. Звідти вийшла огрядна жінка, обтираючи руки рушником. Лице і одяг були вкриті білим порохом:

— А, це ти! Довгенько тебе не було видно! Заходь, заходь. Знову ховати тебе? А це хто?

— Тут таке сталося! Мене зловили, пов'язали, побили, мало не вбили. А вони, — він кивнув на Рутенію з Золотою, — врятували мене! Вирвали з ворожих лап! Тепер і їм через мене загрожує небезпека.

Рутенія сумно усміхнулася. Знав би він, що йому через них загрожує!

— То чого стовбичите на видноті? Ану, мерщій до хати! А з кіньми щось вигадаємо…

Спів махнув руками, і обоє злізли з коней і увійшли до хати. Низька стеля трохи пригнічувала, але тепло, що струмувало від розтопленої печі, змусило забути про все: про воїнів, Ахрумана, Книгу Невір-землі.

— Що, змерзли? Грійтеся, грійтеся. Я саме пироги надумала робити, та й перевернула на себе борошно! Ото наплакалася. Та нічого, зібрала назад… Трохи пропало, мишам на радість.