Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Та де? Хто таке сказав? Нічого не чула…

— Не чула? Що там, хлопці? Є що?

— Та нічого…

— Нічого… Нічого! — крикнув він спересердя. — Все село зговорилося, чи що? Зараз ми виб'ємо з вас правду!

Товстун вискочив надвір і потяг за собою Білку:

— Гайда, за мною! Ворушися!

— Та що ж це коїться? Ой, людоньки! Рятуйте! — закричала вона, перечепилася через поріг і впала.

— Не кричи! Ніхто не прийде — всі вже там!

Воїни покинули вдовине обійстя. Запала тиша.

— Недобре діється! Щось не так! — сказав Спів. — Раніше ніхто нікого не забирав, не відводив. Приходили, розпитували і йшли… Я мушу вийти і подивитися.

— Сиди ти! Дурню! — шикнув на нього Золота. — Вдруге так просто врятуватися не вдасться.

— А як це пастка? — загородила вихід Рутенія.

На якийсь час він заспокоївся. Точніше, вдав, ніби заспокоївся, бо щойно Рутенія розслабилась, як Спів відштовхнув її, рвонувся догори і вискочив назовні.

— Пропаде ж! — прошипів Золота. — Мерщій за ним, тільки по-тихому.

Вони оглянули двір — порожньо. Тоді вийшли і одразу пірнули у зарості дикого винограду, що якимсь дивом ще тримав на собі червоне листя. Огледілися, прислухалися — зліва зачулися крики.

Вздовж дороги стояли селяни. Чоловіки, жінки, діти. Була серед них і вдова Білка. За їхніми спинами — озброєні шаблями воїни. Із натовпу навпроти доносилися крики і плачі. Ті ж, які стояли у шерезі, мовчали. Вздовж походжав гладкий вайлуватий воєвода. Натовп стримували його воїни.

— Коли Ахруман Чорний Ворон заради кращого життя у Богумирі мало не на смерть іде, коли всі його думки лиш про те, як зробити країну сильною і заможною, з’являються вороги народу! Вороги вашого щастя! І наше спільна мета — виявити цих ворогів! Знищити! Вирвати з коренем сім’я зради! — Він замовк на найвищій ноті, вслухаючись у тишу, що запанувала навкруги. — Тому зараз ви мені скажете, де злочинець Спів!

Люди мовчали.

— А як не скажете, будемо вбивати по одному, — він вказав на шеренгу. — Де Спів?

Мовчанка.