Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Усе просто. Це село вже давно у владі злиднів. І Воротило тут цар і бог, поки злидні не полишили село. Варто їм піти, люди заживуть нівроку і без нього. Треба лише йому пояснити. Та це вже мій клопіт… Завтра…

— А як же люди? — озвався раптом Віт.

— Які люди? Де? — здивувався Бось.

— Люди, що живуть у цьому селі. Не можна лишати їх зі злиднями.

— Тобі не здається, що це занадто? Я рятую нас і ще маю врятувати все село? Їм і так непогано…

— Непогано? — насупився Віт. — Я відчуваю страждання, відчуваю біль, відчуваю нещастя. Ми мусимо…

— Мусимо? — верескнув Бось. — Я нічого не мушу! Чи ти забув? Я з вами з доброї волі. Та й кому ми що винні? Цим людям? А ти думаєш, вони будуть тобі вдячні за так званий порятунок? Чи вони не самі обрали свою долю? Так знай же, що злидні так просто до хати не приходять! Тим паче не чіпляються до цілого села! Їх треба закликати! Лихими вчинками, неробством, лінощами, перелюбами! І чим ще так славляться люди? Зрадами? Ненавистю? Заздрощами? Не буде в що вчепитися злидням, коли ти працьовитий, сумлінний, шануєш сили природи й поважаєш інших людей! Ти хоч уявляєш, що мали вчинити ці люди, щоб до них прийшло стільки злиднів? Мовчиш! А я знаю! І не тобі мене вчити, кого рятувати, а кого ні!

Віт сидів непорушно й прямо, як жердина. Обличчя його закам’яніло. Невидющі очі дивилися у щось невидиме. Воротило все так само непорушно спав. Інколи він рохкав уві сні і пускав слину. Вона стікала кутиком губ на стіл і розпливалася плямою.

— Я тобі розкажу, — сказав Бось. — Мені розповіли мої злидні. Слухай і ти, Боримисле. Може, ти теж за спасіння всіх і вся? Кілька втікачів, які не хотіли бути під Ахрумановою владою, шукали щастя в лісах. Прийшли сюди й оселилися. Згодом до них приєдналися ще кілька, потім ще, і ще — з’явилося невелике поселення. Навколо — ні душі. Жили вони й горя не знали. Їх ніхто не чіпав, і вони нікому не були потрібні. Та якось прибилась до них мала дівчина. Як вона зайшла так глибоко у хащі, невідомо. Її прихистили. А потім почали помирати люди. Щотижня по одному мерцю. Всі вони були знекровлені. Жах оселився в серцях живих. Підозри. Хто? Звісно, на думку спала нова дівчинка. Хто вона? Звідки з’явилася? До того ж, була німа й нічого сказати на свій захист не могла. Був у селищі й знахар. Він сказав, просто вбити дівчинку не допоможе. Треба вбити і потім усім селом спожити її тіло. Не має бути жодного, хто б не скуштував! Тоді буде їм довічний захист від упирів і всілякої іншої нечисті. Селяни не довго думали — страх пересилив совість. Ти чуєш, добрий чугайстре? ВОНИ ЇЛИ!

Віт мовчав. Боримислу стало недобре. А Бось вів далі:

— Смерті припинилися! Але на два місяці. А потім усе почалося знову. Тоді вони зібралися разом і вбили старого знахаря. І теж з’їли. Після цього два місяці не було смертей. Вони вирішили: краще одна смерть у два місяці, ніж щотижня. Вже багато минуло часу, вже пішов світ за очі той приблудний упир, а вони що два місяці приносять когось у жертву.

Боримисл спитав:

— А чого смерті припинялися?

— Я звідки знаю? Може, упир наїдався? Чи ховався, нажаханий, а потім зривався? Не знаю. Хіба це важливо? Ці люди самі вибрали свою долю! Самі!

Віт сидів мовчки. Бось теж мовчав. Боримисл, щоб розрядити напругу, знову спитав, киваючи на Воротила:

— То що ти збираєшся з ним робити?

— Якщо не відпустить нас, злидні покинуть це селище. Тоді люди самі дадуть собі раду. Без Воротила.

— І він повірить?

— Мені ні. А коли покажуться усі інші злидні, так.

— Зрозуміло… То, може, поспимо?