Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Так кулак і чешеться! Почесати об твоє рило?

Хлопець завмер.

Вершники наїлися, командир призначив вартового, і всі поснули. Вартовий ходив колами, тоді зупинився й присів коло багаття.

Рутенія повільно, скрадаючись, приминаючи траву так, щоб не лишалося слідів, пішла в обхід галявини до бранця.

Золота лишився на місці. Він мав стежити за вартовим — чи не зрушить з місця. Тоді він мусив крикнути пугачем. Та вартовий, здається, нікуди рушати не збирався, він просто заснув.

Рутенія нарешті дісталася хлопця. Той, помітивши, що вартовий заснув, знову заборсався. Від того сухе листя під ним зашелепотіло, гілки затріщали.

— Припини, — прошепотіла Рутенія.

Хлопець спинився.

— Не рухайся, якщо хочеш порятунку. Ми допоможемо.

Рутенія обмацала пута. Майстерно зав’язані, та ще й зачаровані. Розв’язати їх міг лише той, хто зав’язав, ніж не візьме.

— Сиди тихо. Скоро вернуся.

І рушила назад, до Золоти.

— Мотузки не розв’яжеш. Просто так його тягти — наробимо шуму. Може…

— Тут неподалік розрив-траву бачив…

— Але ж вона як гухне! Ні, не підходить.

— Тоді не знаю… Від пут — лише розрив-трава.

— Сон-павуки! Вони тут мають бути!

— Так. Бачив кілька павутин. Десь поруч мають бути й гнізда. Зараз повернусь…

Золота розчинився у мороці. Рутенія знала: він повернеться за мить. Він будь-яке зілля, будь-яку живину знайде з заплющеними очима. Не встигла вона й оком змигнути, як Золота безшумно ковзнув до неї із хащ. В одній руці щось затискав, іншу ж витяг перед себе. На ній снували більше десятка червоних павуків завбільшки з горіх.

— Я пішов. Маю встигнути, поки не зачали плести павутину.