Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Еге ж, — підтримав її Золота. — Ми чомусь звикли вважати, що коли Ахруман прагне володіння світом і є Злом, то такими мають бути і богумирці… А люди живуть своїм життям. Їм і діла немає до його планів. Дає жити — і добре…

Стежина, якою вони йшли, була завузька, тож Золота виїхав уперед. Рухалися повільно, прислухаючись до кожного звуку. Позаду почулися кроки. Щоб уникнути небажаної зустрічі, з’їхали на узбіччя і причаїлися за розлогим кущем.

Кроки наблизилися, й Рутенія почула спів. Вже за мить на стежині з'явився молодий хлопчина. Він швидко ступав, махав руками в такт співу. Рутенія вслухалася у слова:

Веселі, брате, часи настали,

Нове майбутнє дарує день,

Чому ж на небі так мало сонця стало,

Чому я далі пишу сумних пісень?

— А цьому таки є діло до Воронових планів. Чуєш пісню? Сам, мабуть, склав, — шепнула на вухо Золоті Рутенія.

Той тільки кивнув, бо вухо, обпалене відьминим подихом, горіло, а серце шалено билося. Ховаючись за кущем, вони притислись один до одного, і від того світ плив, мінився і ставав далеким-далеким.

«Чи відчуває вона те саме?» — думав він і не наважувався навіть натякнути на свої почуття.

Хлопець пройшов, і Рутенія відсунулась. Вона хотіла знову вийти на стежку, та вдалині зачулися звуки. Тупіт. Гуркіт.

Вони пронеслися зовсім близько. Чорні тіні. Чорні коні. Чорні обладунки. Чорний тупіт.

Чорні Вершники Ахрумана.

Ледве встигли сховатися. Ще мить — і їх помітили б.

Почувся крик, груба лайка.

— Диви, кусається! Ги-ги!

— Та по зубах його!

— Кулака йому в пельку!

— Язика намотати на рожен!

— Та хто так б’є?! Дай-но я заціджу!