Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Вони вже підійшли до покоїв — дерев'яної халупи, трохи більшої за інші, й, на відміну від сусідніх хат, вкритої новою соломою. Щілини між колодами забито сухим листям, тож було навіть затишно.

— Сідайте і слухайте…

— От якби ще й піч запалити… — знахабнів Бось.

Хазяїн обвів їх роздратованим поглядом, проте, в передчутті сяйва визнання, сам запалив вогонь. Тепло за мить розійшлося хатою й забило памороки полоненим.

«Бодай зігріюсь перед смертю,» — подумав Боримисл. Здається, така ж думка навідала його супутників.

Вогонь потріскував. Жаринки вистрибували на підлогу, і тоді ватажок наступав на них ногою і гасив, перериваючи оповідь.

— Я впізнав вас. Одразу впізнав. От, думаю, пощастило: повідомлю Ахрумана, здобуду знову його прихильність… А потім думаю, а дзуськи! Не треба було мене зі служби проганяти! Ну, впустив я вас у Корсуні. І що? З ким не буває? Каже: «Йди, Воротило, і радій, що не вбиваю чи на щура не перетворюю!» Ні! Нікуди тепер звідси я не піду. Я тут цар, бог, відьмак, лицар і ще бозна хто! Тож я вам навіть трохи вдячний. Тому й живі досі… Поживіть ще трохи… Гірко образила мене ваша відьма. Рутенія. Ой, гірко! Але я не про те. Прогнав мене Ахруман, і пішов я на власні хліба. Згадав давнє ремесло, й нумо гаманці обрізати, а разом з ними й голови… Це якщо кошелі були міцно прив'язані! Хе-хе!

— А як же ти тут опинився? — підігрів його Бось.

— От це й цікаво. Завела мене доля у ці ліси. Йду собі, йду, коли дивлюся — село. Бідне, нещасне, замурзане. Й люди в ньому забиті! Нічого не тямлять! Я зібрав усіх, потім одному в пику! Другому! Вони всі стоять, очима кліпають. Питаю: «Чого стоїте? Вождь ваш прийшов! Життя кращого хочете? Буде!» І кидаю їм кілька гривень золотом. «Хочете більше?» — питаю. «Хочемо!» — як телята мукають. «То мене слухайте!» Зібрав я чоловіків, навчив зброєю користуватися, змусив битися! І нічого! Страх на всю округу наводимо. Ахруман про те ні сном, ні духом! Хе-хе! Що йому до якихось сіл у лісі? Пил під ногами… А ми в тій пилюзі золотце й пошукаємо… Одне з цим селом недобре… Аж мені бридко… Людей їдять… Нічого зробити не міг. І забороняв, і карав… Одне вдалося: відучив своїх їсти. Зайдами перебиваються…

Стало моторошно. Раніше це були жарти, а тепер дійсністю обернулося.

На початку розмови в хату принесли велику кружку питва. Весь час, поки Воротило говорив, він прикладався до пійла, і під кінець уже ледве балакав. Голос його тихшав, слова плуталися:

— Він мені… Я… я тут цар!.. Рутенія… погана… Скривдила Воротила… Врятував… село… Ворон каже… йди поживи без мене… І поживу!

Нарешті затих. Тихо схилився на руки й мирно засопів. Ніхто не з’являвся. Друзі ж нікого кликати не хотіли. Можна було спробувати втекти. Бось обережно підкрався до вікна і визирнув, круг хати мовчки стояли люди. В руках тримали коси, вила й сокири.

Бось озирнувся, і раптом усмішка розрізала його зморшкувате лице:

— Нумо, браття, виходьте! Він спить!

Боримисл ошелешено глянув на нього, не розуміючи, до кого він звертається. Віт сидів непорушно. І тихо усміхався. Він вже давно зачув шурхіт у кутках, уловив рухи попід стінами… Сидів і думав: «От дивина! Коли б я ще радів появі злиднів у такій кількості?»

8

Крізь холод і вітри, дощ і град, морок і темінь прямували відьма Рутенія і зільник Золота. Їхні коні не скакали — летіли. Вже давно були змінили тих, що дісталися їм у горах. Вже давно пройшли й самі гори. Двома стрілами вони пронеслися Венедією і зупинилися вже у Богумирі.

Далі йшли повільно, оминаючи великі дороги, міста і великі села. Все ж подекуди зустрічей уникати не вдавалося. Тоді називалися мандрівними зільниками. Ночі ставали холодні — доводилося завертати до невеликих сіл і проситися переночувати. Селяни радо їх вітали, одразу знаходилася тьма охочих вилікуватися, позбавитися від пристріту, придбати любовний напій… Поволі образ суцільного зла, втіленням якого був Богумир, розтанув.

— Ти бачиш? Богумирці нічим не різняться від словунців чи орійців! — сказала Рутенія.