Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Чого стали?!

— Вперед, барани!

— Гайда!

— Та затопчемо їх!

— Та вперед, слабаки!

— А-а-а-а-а! — це, розштовхуючи своїх, вибіг наперед молодий хлопець, махаючи важезним дубцем.

Він, не зупиняючись, врізався у Боримисла. Той не зробив жодного помітного руху, а хлопець уже лежав долі і глухо стогнав, тримаючись за розбитий ніс.

Крики стихли.

— Може, поговоримо? — спитав Боримисл.

Хлопець відповз, і за мить його ковтнув натовп.

Натомість з’явився, за всіма ознаками, ватажок.

— Що тут у нас? — глузливо спитав він. — Ти ба! Чугайстер, злидень і людина! На моїй землі! Без мого дозволу?

Друзі мовчали, вивчаючи ворога. Одягнутий у хутряні штани, на плечах — ведмежа шкура. На голові — припасовані до шкіряного каптура роги. Лице ріпою. Товстий ніс, вивернуті губи, чорно-жовті зуби.

Бось пильно вдивлявся в обличчя і смутнішав дедалі більше. А той вів далі:

— Маєте два виходи: битися або йти за нами. І тоді я не вбиватиму вас… одразу. Ще поживете. Порозважаємося… — Він гигикнув, і його сміх підхопили. Підвів руку, і сміх стих. — Звісно, ви скажете, що дорого продасте своє життя, що ви не здаєтеся, ха-ха! Он які войовничі! Особливо мала потвора! Ха-ха-ха! — гиготів він, тішачись із блиску в злидневих очах. — Ну подумайте! Ну вб’єте ви двох-трьох-десяток моїх людей. І що? Все ж дістанемо. Не втечете! А так можете кілька днів зайвих пожити… — І прошепотів: — Якщо це можна назвати життям…

Друзі перезирнулися. Він був правий. Ще як можна було б чаклувати… А так…

— Ми згодні. Тільки зброю не віддамо! — виголосив Віт.

— А не віддавайте! Так навіть цікавіше буде! Га? — спитав він своїх людей і посміхнувся.

Їх оточили і підштовхнули до гущавини. Там виявилася добре протоптана стежка, яка вивела до поселення.

Бруд і сморід. Чугайстер болісно скривився. Потім опанував себе і випростався. Лахмітні жінки сиділи на порогах напіврозвалених хат і щось перетирали товкачами. Обшарпані й брудні діти бігали навколо.