Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Я? Ні, я не відьмак, хоч і знаю деякі чари. Я зільник. У нас усе просто і ясно. Не може бути ніяких двозначностей при складанні рецепту, назві рослини, визначенні часу її збирання… Я звик до чіткості… А тут… — він махнув рукою і накинувся на пшоняну кашу.

До нього приєдналися й інші: на повний шлунок думається краще.

— А де злидень? — спитав Віт.

Він уже впорався з кашею і тепер запивав її квартою свіжого молока.

— Хто його зна. Вночі був. А під ранок, коли я прокинувся, зник, — сказав Золота.

Після сніданку Рутенія пішла за село, хотіла підготуватись до двобою. Побути в тиші. Золота ж із Бітом лишилися подумати, що слід взяти в дорогу, який одяг, їжу, зброю… А разом — і помогти хазяям, які дали їм прихисток на ніч.

Село було розкидане по схилу казна-як. Хати то ліпилися одна до одної, а то розташовувалися на такій відстані, що й за годину не дійдеш. Чітких меж теж не було.

«Як їм вдається його боронити? А головне, від кого? — роїлися думки в голові у відьми. — Двобій. Навіщо він мені зараз? Невже я не можу просто піти, не завдаючи нікому шкоди?»

Ні, піти не може: це вона зрозуміла, коли, полишивши межі села, помітила під деревами дві тіні — воїни.

Вона сіла. Очистила думки, серце. І почала збирати Силу. На обід не прийшла, на вечерю — також. Зате з’явився захеканий злидень.

— Ти десь вештаєшся, а тут таке… — почав було шпетити його Золота.

— Все я знаю. І не просто так тиняюся! Де Рутенія?

— За селом, он там, — махнув рукою Віт.

Схопивши пирога, Бось майнув у вказаному напрямку.

— Я тут дещо дізнався. Про двобій, — сказав він Рутенії. — Жінки Дзвінку не люблять. Вона ласа до чоловіків, і до жонатих також. Кажуть, лиха відьма. Босорка. Може, це просто жіночі заздрощі — чого б тоді мольфари її терпіли? Але я прослідкував за нею. Не знаю, чи допоможе це тобі…

— Може, й допоможе…

— Вона ходила до Священного Гаю. Потайки. І зламала з дерева гілку. Сховала…

— Гм-м… Нащо їй гілка зараз?

— Це ще не все. Вона пішла до своєї господи, а згодом знову до гаю і вернула гілку на місце. Та приросла до дерева так, ніби її й не ламали!

— Зачарувала, чи що? Зараз іти до гаю вже не можна: за нами наглядають. Ще запідозрять у злому умислі. Дякую тобі.