Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— А потім тебе, Зілько, послухаємо!

Викула зібрався на силі і вів далі:

— Зілька ні бельмеса не тямить у зіллях і чарах. Вона хотіла лише відворожити Єрку від мене, а сама зробила отруту, і ненароком накликала на село щурів і потруїла криниці.

Селяни затихли. Стало чути, як скидається риба в озері і шумить на вітрі очерет.

— Звільніть його! — наказав Боримисл.

В цей час із натовпу почувся Зільчин крик:

— Люди, це не Чорний Вершник! Ним якась дівка командує!

І полетів другий камінь.

18

— У селі запасемося і їжею, і одягом. А ще є там файний мольфар. Він проведе обряд ославлення, — сказав Віт.

— Ти тут багато чому навчився за такий короткий час. Розкажи нам про обряд, і про мольфарів, і про себе теж можеш додати, — усміхнулась Рутенія.

Вони повільно спускалися в долину. Круті схили, вкриті зеленню, здавалося, не пускають до себе осінь. Далекі височенні гори, оповиті туманом, були такі близькі… Вони йшли ледь помітними стежками, які незрячий чугайстер бачив краще за них.

— Мольфари особливі. Їхні чари не схожі на чари відьмаків Словунії чи Богумиру. Вони інші. Чари Добровіна, твої, Рутеніє, та й самого Ворона ґрунтуються на замовляннях і обрядах, якими ви викликаєте Силу і пристосовуєте її до своїх потреб. Мольфари ж рідко вдаються до цього. Вони просто просять Силу, або ж, як вони її називають, Природу, про допомогу. І вона їм помагає! Там, на рівнинах, ви перетворюєте світ, Силу. Мольфари ж перетворюють себе.

Чугайстер оповів, як потрапив у гори. На нього чекали. Мольфари, мавки, гірські чугайстри. Діда не було. Він давно пішов у мандри на захід. А перед походом лишив заповіт: повідомив мольфарів про точний час появи свого онука.

— Уявляєте, точний час і місце моєї появи!

— Це ж треба! Чари передбачення давно втрачено на рівнинах! — захоплено вигукнув Золота. — Скількох лих можна було б уникнути!

— Не знаю, не знаю… Чи добре знати все наперед? Так і жити не схочеться, й робити будь-що, бо усе вже відомо… Ні, не хочу я такого дару. Хто зна, чи не від нього втікав мій дід?

Почався підйом. Подекуди траплялися дерева. Широкі, височенні. Бук, граб, береза, дуб. Потім смереки. Вони росли, здавалося, століттями — такими широкими були. Рутенія торкалася руками їхніх міцних стовбурів, і ті приязно скрипіли під вітром. На мить вона перестала чути чугайстра — лишилася лише вона і смереки. «Чи туди я йду?» — спитала вона їх. «Туди, туди, йди, йди!» — вчула відповідь. Виринувши із марень, знову почула Віта. Той оповідав про своє навчання.

— Вони хотіли взятися за мене всі разом!

— Ти встиг бодай чогось навчитися? — спитав Бось.