Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Ти не з нами? — витягнулося лице у Золоти.

— Пам'ятаєте, я казав про два шляхи Зла? Ви вирушаєте, щоб боротися з одним, а я мушу думати про інший.

— Що ж, якщо так треба… — Сум огорнув відьмине серце. — Коли знайдемо Книгу, що далі?

— Книга не мусить потрапити до Ахрумана знову. Знищити її не можна, тому слід зачаїтися з нею, а потім пробиратися у Суронж…

Добровін зник. Щез. Пропав без жодного звуку.

— Що ж, у нього свої справи, а в нас — свої. Попереду важка дорога, тож, Віте, розповідай свою пригоду і завтра вирушаємо! — підсумувала Рутенія.

— Я пропоную інше: вирушимо зараз до одного гірського селища — ми ж не готові до дороги. Не маємо теплого одягу, а коли дійдемо до Богумиру, буде зима! Не маємо їжі для такої подорожі! А оповім я все в дорозі.

Чугайстер намацав смажену рибину й увіп’явся у неї зубами.

17

Попереду завиднілися хати. Боримислові вмовляння були марні — вона рвалася в село. Хотілося хатнього тепла, нормальної їжі та людського сну.

Чорні Вершники влетіли на головну вулицю й стали. Браму замкнено, на дверях — замки. Ані душі: ні в обійстях, ні на городах за хатами.

— Он там, здається, площа! — вигукнув один з вершників позаду.

— Тримаймося разом, — погодився Боримисл. — У разі небезпеки знаєте, що робити. Нам тепер є що втрачати!

Навколо — садки, вже без плодів, їх, певно, зібрали й поховали в погреби. Лишилися неторканими лише пізні яблука. Боримисл зірвав одне, вкусив і миттю жбурнув назад у садок.

— Ну й кислюще! Як вони його їдять?

— Та це ж пізні яблука! — вигукнула Русана. — Їх згодом зберуть, а вже в льохах вони наллються соком, наберуться солодощами, стануть пахучі, ось тоді їм прийде час.

— Та я хотів тобі дати, щоб хоч якось спрагу втамувати… А я й справді нічого не пам’ятаю. Ніхто з Чорних Вершників не пам’ятає свого минулого. Ось тільки тепер, коли дивлюсь чи то на хату, чи то на якесь дерево… Може, пам’ять вертається? Хто зна…

Площа була порожня. Вершники розгублено озиралися. З-поміж хат навколо площі вирізнялась одна — вища за інші, з багатою брамою. Всі ж інші мали лише плетені тини, з яких стриміли палиці з глечиками, горщиками і кухлями.

Раптом щось біле промайнуло повз воїнів. Швидкий рух — хлоп'я років десяти у лляній сорочці до колін повисло у воїновій руці. Хлопець кумедно дриґав ногами, ніби продовжував кудись бігти, і благав:

— Ой, дядьку, пустіть мене на землю! Ой пустіть, бо болить!