Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Та пустимо, тільки ж утечеш!

— Ой, не втечу! Тільки пустіть!

— Гаразд, пусти його!.. Ану, стій! Куди побіг?!

Хлопець, щойно опинився на землі, накивав п’ятами.

— За ним! Кудись то ж він біжить? — наказав воєвода.

Дорога виявилась завузька для такого загону, тож довелося їхати поодинці. Але й так вони раз по раз торкалися ногами тинів і перелазів.

— Ну й дорога! Вони тут що, возами ніколи не їздять? Як же сюди дістатися? — обурювався хтось позаду.

— Хто їх зна? Мо’ й не їздять, — відповідав йому ще хтось.

Русана не знала імен Боримислових воїнів. Натомість вона їх пронумерувала у тому порядку, у якому вони їхали за ними. Обурювався Третій, а заспокоював його П'ятий.

Поки вона озиралася, дорога вивела до озера.

— А ось і все село! Щось святкують. Під’їдьмо-но ближче. Може, стола накриють? — торохтів П’ятий.

Боримисл зиркнув на нього, і той затих. А до них уже йшло троє огрядних дядьків, два молоді та один сивобородий. Воїни чекали, як то годиться справжнім Ахрумановим Чорним Вершникам.

— Здоровенькі були, любі гості! Моє вам шанування і низький уклін! Хай будуть довгими роки нашого владаря Великого Ахрумана! Хай живе у віках ім’я його й діла… — розливався у славословах тлустий дідусь, хитро примружуючись і чіпко зорячись на Русану.

— Годі! — перервав його Боримисл. — Нам треба нічліг і їжа. На кілька днів.

— Все буде, все буде! От тільки зараз у нас теє то, як його…

— Що?! — насупився воєвода. Старий затрясся і впав на коліна. Разом з ними впали на коліна молодші дядьки.

— Змилуйтеся! Не губіть! Все буде! Може, буде ваша ласка, завітаєте до нас на страту?

— Страту? — ще більше насупився Боримисл. — Хто може проводити страти самочинно? Без суду?

— Помилуйте, не губіть! Не самочинно! Був суд, були свідки! Вину доведено! Вирок — страта через утоплення. Все за Ахрумановим законом! Може, подивитесь, розважитеся? — дід уже підводився з колін.

— Ти хто такий? — спитав Боримисл.