Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Боримисл притримав Русану, зрозумівши, що відбулося — хлопи покидали зброю, обличчя їхні проясніли, й вони поволі побрели хто куди. Потихеньку натовп розсмоктався.

До Боримисла підійшов Викула:

— Вона знесилена. Їй треба відпочинок і багато їжі. Я можу забрати її до себе…

— Мусимо бути разом, — відповів Боримисл.

— Тоді вам треба до війта. Він тепер не відмовить вам у постої. У нього їжі доста й хата велика — місця усім вистачить.

Не подобався Боримислу війт, дуже не подобався. Але Русані треба бодай кілька днів пожити по-людськи.

За кілька хвилин вони вже стояли під війтовою хатою. Хазяїн повільно чвалав до хвіртки. Боримисл перемовлявся з Викулою:

— А як же бути із тою… як її…

— Зількою?

— Так!

— Та нічого. Це ж село. Якщо ти свій, то хоч на очах когось заріж, тобі знайдуть виправдання.

— А цей війт? Його дочка… Як же?

— Він сам себе покарав більше, ніж будь-хто…

Трішки помовчали, спостерігаючи за повільною війтовою ходою.

— Любив я її. І не я один — півсела було закоханих. Чи любила вона мене? Мабуть. Мінлива, як повітруля. Шкода її: мені як ніж у серце всадили. Боляче… Ну, я, мабуть, піду… Ви вже тут самі… Не хочу з ним говорити… — сказав Викула.

— А як же сільські криниці? — зупинив його окрик Боримисла.

— Я зроблю протиотруту, — обернувся Викула.

«Щось не те з цим хлопцем! Може, ми його й урятували…» — подумав Боримисл, але війт уже відчиняв хвіртку і запрошував їх до господи. Був улесливий, ніби й не він нацькував село на Викулу і Вершників.

Стіл ряснів стравами, хотілося занурювати зуби у смажену курку, пити великими ковтками жирну юшку з грибами, не відриваючись, пити-пити-пити гіркувато-кислий хлібний квас, ламати руками соковиту домашню ковбасу і заїдати її духмяним теплим хлібом.

— Не боїшся, що отруять? — почула Русана шепіт Третього.