Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Розповідай…

— Так ось, цей гнус, цей виплодок упириці і вовкулаки, вигодуваний зміями і вихований жабами, цей…

— Та кажи вже швидше! — урвався терпець у Третього.

Війт незадоволено блимнув на нього, але таки перейшов до суті.

— Він недобрий відьмак. Він отруїв сільські криниці, наслав щурів на наш щойно зібраний врожай, і найстрашніше — він вбив мою донечку-у-у! — На останньому слові війт заридав, а побитий чоловік викрикнув:

— Це не я! Ви самі…

З натовпу вилетіла каменюка й збила його з ніг.

Боримисл підняв руку:

— Чи вислухали цього чоловіка?

— Та яке вислухали? Що його там слухати — вбивця він! Як є — вбивця.

— То ви не дали йому нічого сказати? — розширились очі у Русани. — То про який суд ви кажете, люди!

— Про наш суд, по справедливості! Хто нам верне наш врожай?! Хто врятує від спраги? Хто верне мені мою доньку, а братам сестру? — Сльози лилися з війтових очей.

— Я любив її! Це ти її вбив! — піднявся звинувачений.

— Ясно! — сказав Боримисл. — Зараз ми вислухаємо цього чоловіка. Це кажу я, Чорний Вершник Ахрумана.

Звали його Викула, й був він у селі чужинцем. Звідки прийшов, не сказав. Мав із собою один лише мішок за спиною, повний не харчів, одягу чи коштовностей, а книг. Осів у старій покинутій хаті. Жив відлюдно. Мало з ким розмовляв. Якось захворіла сусідка, три дні лежала і страшно кричала. Зілька, сільська шептуха, сказала, що вже смерть у неї в головах стоїть, і пішла. Натомість Викула не відступився й вилікував. З того часу почали до нього ходити, а про Зільку забули. А потім закохався він у війтову дочку Єрку. І вона його полюбила. Та війт спротивився: не було ж у Викули ані золота, ані землі. А одного разу побачив він Зільку і війта разом. Про щось шепталися. Підкрався ближче й почув, що хоче війт зготувати Єрці відворотне зілля. Став з того часу стежити за Зількою. Та на зіллі не розумілась: збирала не в той час, не ті частини, не в тих місцях. І збирала все вовчі ягоди, дурман, видюк… Щось недобре задумала. Перепинив тоді Викула війта, сказав, щоби не брав нічого у Зільки, бо недобре та робить. Війт лишень посміявся. Викула пильнував за Зількою. І чари вона робила не так. Замовляння перекручувала, молитви недоказувала… А потім вдарив його хтось ззаду по голові. Опритомнів уже у себе в хаті, з забитими вікнами і підпертими знадвору дверима. Потім прийшли люди з села. Скрутили, побили, і сказали, що він убив Єрку.

Коли Викула закінчив оповідь, з натовпу вискочила суха баба з розпатланим сивим волоссям:

— То це я нашу любу Єрку звела у могилу? Ой, людоньки, послухайте! Ой, без ножа мене зарізав, волоцюга клятий! Та скількох я від смерті врятувала? Нащо ж це мені криниці труїти та щурів на врожай надсилати? І нащо ж мені доньку війтову труїти? — Вона вищала не своїм голосом і мало не рвала на собі волосся.

— Я того не казав. Сама щойно сказала! — втомлено сказав Викула.

Люди стояли мовчки. Русана побачила в їхніх очах розгубленість. Селяни зашепотіли один до одного, почали тицяти пальцями в Зільку і розступатися навколо війта. Той нервово озирався на синів і поглядав за спини людей. Русана перевела погляд туди й побачила, що стоять там дебелі хлопці й тримають у руках хто вила, хто косу, хто велетенського важкого макогона. А натовп почав зривався на крик:

— А ти скажи, Викуло, скажи!