Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Розкажи про пов’язку… — звернулась до Віта Рутенія.

— Це через обряд… З нього починається шлях мольфара. Він мав відкрити моїм очам інші світи — Праву і Наву. Мої вчителі-мольфари після того, як я пройшов очищення водою й вогнем, обрали потайну місцину в горах. На ній розклали три багаття… Ввели мене в це коло, перед тим роздягши, мовляв, я маю постати перед іншими світами чистий, відкритий і беззбройний. Дали мені настій з дурману. І полишили сам на сам з цими багаттями, лісом, горами і невидимими світами. Спочатку нічого не відбувалося. Я вже думав збиратися і йти. Та раптом зрозумів: я не сам. Вогнища, які палають навколо, виривали з темряви якісь тіні, кудлаті постаті. Я почув, як скачуть комахи, як тріщать у полум'ї крильця нічних метеликів, як росте трава… Відчув — довкола збирається і загусає Щось. Воно оточило трикутник із вогнів і дивилося на мене. Моторошно мені стало під його поглядом…

— І що ти зробив? — не витримав Бось.

— Нічого. Стояв і чекав. А потім спалахнуло світло. Воно немилосердно кололо у вічі, й я не витримав — заплющив їх. І після того все зникло. Я вільно повернувся до мольфарів. Ті сказали, що я не пройшов обряду. Я не мав заплющувати очі. Я не готовий іти шляхом мольфара — не готовий до глибоких і докорінних змін у собі. Сказали, що я не можу тепер дивитися своїми очима на світ Яви — осліпну назавжди. Тому-то на мені ця пов'язка… Але я отримав здатність чути, відчувати, і навіть трішки передбачати події. На кілька митей наперед.

Рутенія підвела погляд і побачила на схилах, між густих дерев, хатки. З кожним кроком поселення ставало все ближче, але й утома — все відчутніша. Гірські дороги виснажували. Ледве тяг ноги Золота. Бось, натомість, носився туди-сюди, неначе й не було цілоденного переходу. Віт теж не здавався втомленим.

«Де в них тільки сили беруться?» — подумала вона. Озирнулася й побачила, що сонце ось-ось зайде за гори, й село вкриє темрява.

19

Третій камінь розчухрав Русані ногу.

Русана пошукала очима війта — той зник. Вершники згуртувалися. Селюки оточили їх з усіх боків. Було їх більше тридцяти.

П’ятий підхопив Викулу на коня.

Вітер ущух.

Нога боліла.

Над Вершниками пролетіла зграя чорного вороння. Вона зробила коло над селом і подалась у бік Голуня.

Хлопи зробили крок.

Вершники витягли шаблі.

Коси і вила, начищені до блиску, відбивали сонце і сліпили очі. Молодикам було гаряче — піт стікав по їхніх тілах, а руки лишали на дерев’яних держалнах вологі сліди.

Вершники змагалися з бажанням перерізати усіх нападників, нападники змагалися зі страхом перед Чорними людьми.

На Русану війнуло холодом. Щось подібне вона відчувала тоді, у лісі. Тільки слабше, — тут бо наступали не Чорні Вершники, оточені Ахрумановими чарами, а звичайні охоплені люттю селяни. Ще мить — і крові не уникнути. Шлях Добра почнеться зі смерті.

Русана вдруге стала Дзеркалом, і побачила не людей, а сірі плями, в яких зароджувалися чорні цятки. Вони росли, поглинаючи сірість. Скоро навколо неї стояли суцільні чорні плями, тягнули до себе, дихали холодом. Русана-Дзеркало почала здирати цю чорноту. Чорні пласти, вогкі і брудні, злітали один за одним, і горіли, щойно потрапляли на світло. І от зажевріли, заблимали світлі вогники. Щомиті їх ставало більше… Від втоми руки слабшали, від холоду дрижало тіло. Нарешті настала мить, коли остання темну шкуру знищено…

Знесилена відьма похилилась і мало не впала.