Розділ шостий[1]

… За вікном була глуха зимова ніч. На вулиці горіли лише поодинокі ліхтарі. Буревий витер з чола холодний липкий піт і, накинувши халат, вийшов з кімнати. Єдиною його думкою зараз було — зайти скоріше у ванну, набрати гарячої води і, занурившись в неї, забути про все на світі.

Несподівано у вхідні двері хтось голосно постукав. Інна Іванівна, здригнувшись, пригадала, що Орлов не взяв з собою ключів. Отже, це він. Вона глянула на Саудландера і саркастично посміхнулася: обличчя юнака було перекривлене жахом. Інна Іванівна подумала: «Якщо це — Сергій, то він обов’язково уб’є мене, і я це заслужила. А якщо не вб’є, то це ще гірше…» їй тоді доведеться нарешті покінчити життя самогубством. А вона, судячи з усього, цього зробити не зможе.

На порозі стояв поштар. Це було гірше, аніж якби повернувся Орлов. Поява поштаря нічого хорошого не обіцяла. Інна Іванівна взяла з його рук телеграму і не відразу змогла її прочитати. Вона вийшла у вітальню і, ставши під люстрою, нарешті прочитала короткий і страшний текст: «НАДІЯ ПОМЕРЛА». Слова були набрані великими буквами, і жінка зрозуміла, що ця телеграма з Москви без підпису є не просто звісткою про смерть сестри, а ще й звісткою від Всевишнього.

З телеграмою у руці Інна увійшла до кімнати. Саудландера там вже не було. «Поверх високий, не міг же він вистрибнути з вікна», — подумала Інна Іванівна і відчинила шафу. Там його теж не було. У французьких романах усі коханці ховаються у шафах, де ж він?

— Серже! — погукала жінка.

Він сидів у кабінеті Орлова і, побачивши Інну Іванівну, сказав:

— А Буревий кудись пішов.

— Мені треба їхати на вокзал, Серже. Це був поштар. Померла моя сестра. Вона жила разом з нами…

У вітальні Венчеслава панувала тиша. Люди розмовляли пошепки і боялися виходити з замку, хоча всюди була поліція. Орлов, який цього вечора був свідком всіх подій, вважав, що Морозов став жертвою Венчеслава, і тому його зараз вельми дивувало те, що Боголюбський разом з усіма сидів тут, у вітальні.

— Ви б лягали спати, Венчеславе, — звернувся до нього Орлов. — Вам треба відпочити після всього, що сьогодні трапилося.

Венчеслав глянув на Орлова так, ніби пронизав його своїм поглядом.

— Сергію Олексійовичу, чи ви розумієте, з чим ми маємо справу? Адже це не просто вбивство, це — опир!

Орлов зробив здивоване обличчя.

— Венчеславе Івановичу, ви читаєте мої думки.

— Зараз у нас у всіх однакові думки.

— Що ви маєте на увазі?

Венчеслав знову уважно подивився на Орлова.

— Зараз це не має значення. Я сподіваюся, що завтра вдень поліція спіймає опиря, адже загальновідомо: вдень опирі абсолютно безпечні… Тож думаю — це буде зробити зовсім нескладно. Але я вас дуже прошу не поспішати з висновками, — і Венчеслав знову пронизав Орлова своїм колючим поглядом.

— Що ви хочете цим сказати!?

— Лише те, що сказав. А зараз я піду відпочивати. Але буду не у своїй спальні, а в кабінеті. І прошу мене не будити. Хіба що станеться щось непередбачене, бо інакше у мене болітиме голова потім.