Розділ шостий[1]

— Так, — сказав Кримський-Корсаров, а потім, почервонівши, додав: — Ні, тоді не горіло.

— Максиміліане Олександровичу, зрозумійте мене правильно. Мене умови змушують ставити вам такі запитання. Отже, що ви робили у цій кімнаті?

— Сергію Олексійовичу, тут живе дуже хороша дівчина. Вона — з Парижа, француженка. Коли я приїздив минулого разу, ми подружилися. І сьогодні вона запросила мене на каву, щоб погомоніти про Париж. Я не хочу, щоб ви про неї думали погано.

— Насамперед я думаю добре про вас, і мені здається, цього цілком достатньо для її репутації. А що ви робили на підвіконні у темряві?

— Я сидів без штанів.

— І…

— І чекав, поки Катрін принесе мої брюки. Вона їх пішла прати. А я сидів на підвіконні, закутавшись її хусткою, і пив каву.

Спіймавши погляд Орлова, він уточнив:

— Вона мені поступилася своєю кавою.

— А ви впевнені, що опириця вас не побачила?

— Абсолютно! Я був прикритий портьєрами.

— А потім?

— А потім я розповів про все Катрін і сказав, щоб вона стежила за сходами. А сам пішов до вітальні вас попередити.

— І нічого не сказали.

— Зі мною щось сталося… Щойно я увійшов до зали, як наштовхнувся на Венчеслава, який якраз виходив, і…

— І що?! — вже роздратовано запитав Орлов.

— Я побачив на його руці перстень з пентаграмою. І все! Далі я вже нічого не пам’ятаю. Мабуть, відключився. Заснув…

— Як заснув, якщо я бачив, як ви вийшли з вітальні, а потім, за якийсь час, повернулися з розп’яттям у руці.

— Не пам’ятаю. Я навіть не пам’ятаю, де я міг взяти це розп’яття. Звідки воно в мене?

— Я знаю! — І Орлов показав на металеву спинку ліжка покоївки. — Пригадайте лише, будь ласка, коли ви прийшли сюди за розп’яттям, у кімнаті ще хтось був?