І Вірун почала так несамовито поринати та плескатися, що збила всю воду в піну довкола себе.
— Це ви, рання пташечко, так купаєтеся? — почувся ласкавий голос m-me Коншіної.
— Ой!.. Рятуйте!.. Мама!.. Ой!..
— Віро!?.. Це ти? А я ж тобі заборонила.
— Матусю!.. Голубонько!.. Вода тепла, їй-богу! Спитай хоч у Катерини Юр'ївни!.. Як у самоварі!
— Це все одно. Раз я тобі не позволила — значить...
— Матусенько!.. Золото моє!.. Я більше ніколи-ніколи не буду слухатися. Ой, чи то пак ослухуватися! Вибачте тільки на цей раз. Я не заболію, даю слово чести!..
Катруся відкинула гачок і відчинила двері.
— Та вже пробачте їй на цей раз, — просила Катря m-me Коншіну. — Вода справді тепла.
— Може вода й справді тепла, але насамперед треба слухатися старших, — суворо протягла Зоя Володимирівна.
— «Чти отця свого і матір свою, щоби благо тобі було й довголітним ти був на землі», — зашепотіла Вірун, піднявши очі до неба й молитовно зложивши руки.
Соня не витримала ролі дорослої панночки й порснула зі сміху. За нею Вірун, Катруся; не витримала сама навіть m-me Коншіна. Та й справді: ранок був такий прекрасний та веселий, що лише Зоя Володимирівна могла не сміятися. І вона зосталася холодною, як мармурова статуя. З мовчазним докором довго дивилася на всіх, а потім знизала плечима.
За спільним столом під час снідання всім було теж страшенно весело: жартували, сміялися, пересипали бесіду всякими дотепами, анекдотами. І тільки бідний студент сидів увесь час мов на голках, що-хвилі чекаючи якої вихватки з боку Віру на. І таки недаремне. Коли після довгого сміху прийшла коротка павза, Вірун не втратила моменту і «томним» голосом a-la Зоя Володимирівна, промовила, звертаючись до студента:
— Ах, як ви мене налякали сьогодні!..
Студент немилосердно почервонів. Усі, очевидно, зацікавилися, посипалися питання — що, де, як, коли; але Вірун, скромно й соромливо потупивши очі, відмовчувалася. І тільки раз сказала;
— Нехай він... вони розкажуть...
Зверталися до студента, але той стерявся й не знав, що йому робити й як поводитися. Він почервонів, аж посинів і, моргаючи повіками, повторював:
— Я не знаю, про що говорить Віра Іванівна... Я не знаю, про що говорить Віра Іванівна...
Весела компанія невгавала: усі просили, добивалися, Соня навіть розсердилася на сестру, але та обгородилася скромністю, як сталевою стіною, і на всі напади відповідала лише соромливим опусканням очей.
— Вірко! Нарешті це обридає!.. Думаєш, мабуть, що це надзвичайно дотепно.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Життєві аналогії » автора Хоткевич Гнат на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VII“ на сторінці 13. Приємного читання.